Продовжуємо рубрику «Срібна команда», в якій розповідаємо про гравців та тренерів збірної України (U-20), які у вересні завоювали срібні медалі чемпіонату Європи-2016. Сьогодні річ піде про одного з гравців основного складу «срібної» команди – центрального блокуючого Георгія КЛЕПКО.
Георгій КЛЕПКО відіграв всі матчі чемпіонату Європи в Пловдиві в стартовій шістці. Головною дійовою особою він не був, але грав доволі ефективно в нападі. В ігровому плані найяскравішим саме для нього став перший поєдинок на чемпіонаті зі збірної Болгарії. В одному з визначальних матчів для збірної України на цих змаганнях він набрав 12 баллів та поставив переможну крапку, закривши один в один свого болгарського візаві. Запам’ятався тим, що майже після кожного матчу був спікером збірної – саме з ним найчастіше спілкувалися прес-офіцери ЄКВ, адже Георгій вправно вільно володіє англійською мовою. Наше інтерв’ю-знайомство проходило російською та вийшло доволі цікавим:
- Ми сподівалися потрапити у фінальну «четвірку», ми хотіли туди потрапити. І, як виявилося, ми можемо туди потрапити. А перемога над Італією у півфіналі стала якимось дивом. Взагалі, очікування були трохи меншими, ніж у нас у підсумку вийшло. Срібні медалі – це великий успіх і для нас, і для всієї країни. Очікував, що рівень команд в нашій групі буде вище, ніж було на самому ділі. Мабуть, ми виявилися сильнішими на тому етапі.
- Найяскравіший матч саме для вас?
- Звичайно ж, з Італією. Такого матчу у мене в житті ще не було. Виграти на подачі одного гравця, поступаючись 8:13… Ні, такого точно не було (піднесено). При рахунку 8:13, сидячи на лаві в ігровій паузі замислився: «Можливо це взагалі, чи ні?». А коли при рахунку 13:13 Олег Плотницький подав ейс, подумав: «Щось тут не те». Але це була реальність. І за кілька хвилин ми святкували перемогу.
- З якими думками отримував срібну нагороду?
- Чесно кажучи, були десь двоякі відчуття. З одного боку, не змогли нав’язати боротьбу полякам, з іншого, ми завоювали срібну медаль чемпіонату Європи. І це було здорово. Це неймовірне досягнення для нашої команди.
- За рахунок чого відбувся такий прорив у призову трійку, адже в минулому році збірна України (U-19) навіть у фінальну частину Євро не потрапила?
- За рахунок того, що ми краще зігралися. Ми стали грати разом. Раніше ми, як на мене, грали окремо: Олег Плотницький – грав окремо, Діма Вієцький – теж, зв’язуючий не знав, що йому робити – не було зіграності з першими темпами. Зараз взаємодія була налагоджена, що стало результатом великою роботи, яку ми провели. Плюс ми здружилися, що теж немаловажний фактор для досягнення успіху. Ми вже знаємо, чого чекати один від одного, знаємо, як один одному допомогти.
- В чому запорука цього визначного досягнення, як вважаєте?
- В нашому випадку це командна гра. І коли вона виходить, коли ми починаємо отримувати якісь емоції від м’ячів, які ми підняли у захисті, від того розпочинається і робота і на блоці, і в атаці, і подача йде. Головне – це емоції, принаймні для нашої команди.
- Трохи про себе…
- Народився я в місті Жмеринка Вінницької області у волейбольній родині. І батько, і мати грали у волейбол, разом вчилися у Київському спортінтернаті. Тобто з дитинства я потроху звикав до м’яча. Десь з трьох років мені почали давати м’яч – пробував зверху пасувати, знизу. Згодом мене віддали до ДЮСШ до Марії Юріївни Глухих – тренера, у якого тренувалися і Діма Вієцький, і Іван Плясецький. Вона заклала основи, особливо акцентуючи увагу на те, що боротися треба в будь-якій ситуації. «Для того, щоб перемагати, треба проявляти характер», - говорила вона. Ці якості Марія Юріївнав нас і заклала, причому ще в дитячому віці. Через якійсь час мене запросили у Харків. Я став займатися у спортінтернаті, і з тих пір, можна казати, став професійно відноситися до волейболу. Тоді ми вже щоденно тренувалися по два рази, я вже усвідомлено став працювати над собою. Грав у третій команді «Локомотива» у першій лізі. Потім в моїй кар’єрі був зарубіжний період, але там не склалося. Після повернення став виступати за «Барком-Кажани», зараз граю за ВК «Вінниця».
- Які цілі ставитиме в кар’єрі, можливо десь на хвилі успіху на чемпіонату Європи?
- Це більше командне досягнення, ніж моє особисте, адже мій внесок у нього був невеличким – не завжди у мене виходила гра, траплялося, що втрачував впевненість у своїх діях. З іншого боку, побачив орієнтири – більш висококласних гравців свого амплуа. Тепер розумію, до чого мені треба прагнути на даному етапі своєї кар’єри, як треба працювати, щоб чогось досягти.
- Чого хотілось би досягнути в кар’єрі?
- Хочеться стати кращим в своєму амплуа. А для цього треба працювати, працювати і ще раз працювати.
