Продовжуємо рубрику «Срібна команда», в якій розповідаємо про гравців та тренерів збірної України (U-20), котрі у вересні завоювали срібні медалі чемпіонату Європи-2016. Сьогодні річ піде про основного ліберо команди – Дмитра КАНАЄВА.
Ліберо Дмитро КАНАЄВ у фінальній частині чемпіонату Європи (U-20)-2016 не пропустив жодного матчу і лише в двох з них його функції тимчасово виконував дублер – Віталій Кучер. Разом з Тимофієм Полуяном та Олегом Плотницьким він ніс основне навантаження в прийомі – зробивши 102 спроби за 25 сетів, помилився лише шість разів. По захисту у тренерського штабу були претензії, але в кінцівці півфінального матчу з Італією бездоганно відпрацював в цьому компоненті, вправно доводячи їх до зв’язуючого. Після цього феєричного матчу Дмитро довгий час не міг повірити в те, що трапилося: охопивши голову руками, ніяк не підводився з майданчику, потрапивши в об’єктив фотокора ЄКВ – це один з яскравих моментів Євро для нашої збірної.
«СРІБНИЙ» ЧЕМПІОНАТ
- Емоції від чемпіонату – це, звісно, позитив в чистому виді, - згадую історичний чемпіонату гравець бронзового призеру чемпіонату України-2016 «Юракадемії». – Після приїзду додому напевно ще два тижні ходив під враженням – не хотілося нічого робити, а хотілося назад поїхати – в Пловдив, щоб знов побути в тій атмосфері, відчути ті емоції. Це було дійсно дуже круто.
- Ви як основний ліберо майже не уходили з майданчику. Яким вийшов для вас чемпіонат в ігровому плані?
- Грою задоволений, але, якщо чесно навіть не втомився. Адже після таких емоцій сили самі просто відновлювалися.
- Який матч був для вас найважчим?
- Зі збірною Італії. Він сам по собі був важким. А якщо судити по прийому, по роботі, яку я зробив, то це фінальний поєдинок з Польщею – тоді в мене дуже багато подавали (36 подач із 74-ти загальних. – прес-служба). Було складно впоратися, але начебто впорався (у Дмитра 69% позитивного прийому при 2-х помилках. – прес-служба), та і в цілому команда нормально зіграла.
- Після якого матчу прийшла віра в то, що ця команда здатна боротися навіть за медалі?
- Після перемоги над збірної Болгарії в першому матчі з’явилося відчуття, що ми на багато здатні, адже ми обіграли господарів чемпіонату, ще й програючи 0:2 по ходу зустрічі. Потім, щоправда, програли полякам. А далі вже грали у свій волейбол, і з кожним матчем і задачі, і впевненість у своїх силах підвищувалися. І сили, як я говорив, швидко відновлювалися.
- По ходу чемпіонату у тренерів виникали претензії по вашій грі. До чого більшою мірою?
- Більшою мірою по захисту, по прийому начебто непогано впорався. В захисті не дуже впевнено я себе відчував. У фіналі незадоволений своєю грою в цілому.
- Від чого невпевненість у захисті?
- Нерви, переживання. Це позначалося на якості гри. Хочеться зробити якомога краще, але не виходить.
ПІВФІНАЛ З ІТАЛІЄЮ
- Яка налаштованість була на півфінальний матч з Італією, адже задачу-мінімум – потрапляння в «четвірку» - збірна України вже виконала?
- У мене перед кожною грою є певне хвилювання, мандраж. Перед цим матчем ми розуміли, що вже потрапили у «четвірку», але хотілося більшого. Виходив на цей матч, як на звичайний поєдинок, як і раніше. Не було якихось особливих емоцій. Потім вже під час гри почав хвилюватися.
- Збірна України потужно стартувала. Чому не вдалося рівень зберегти гри, щоб не доводити до тай-брейку?
- Збірна Італії не була, як на мене, готова до того тиску збірної України, напевно не очікували такого. Дійсно, першу партію ми виграли дуже легко, та, мабуть, відчули, що і далі так піде. Можливо через це пішов деякий спад. Але потім змогли зібратися і зробити те, що треба.
- Після третьої партії, коли програвали 1:2, вірили в перемогу?
- В такі моменти особливо не замислюєшся над ситуацією, просто граєш до кінця – от і все. А ось в якійсь момент п’ятої партії, а точніше при рахунку 8:13, віра в успіх почала зникати. Такі відставання рідко коли відіграються.
- Ви дружите з Олегом Плотницьким та напевно добре його знаєте. Коли він прямував на подачу, вірили, що він може переломити хід гри?
- Не думав про те, як Олег подаватиме, думав про те, що нам треба робити. Знав, що він буде ризикувати, як це завжди це робить.
- Наскільки важко було витримати напругу цієї кінцівки та уникнути помилок, адже навіть одна з них могла перекреслити наші надії?
- Було дуже важко, особливо, коли до мене м’ячі долітали і мені приходилося їх доводити. Мені було дуже страшно. Точніше, не страшно, а дуже хвилююче. Якось впоралися. Всі чітко зробили те, про що говорив тренер. Це був великий шанс завоювати медаль. Якщо б не вийшло, дуже б потім про це шкодували. Ми змогли впоратися зі своїми емоціями.
- При рахунку 13:13 вже було спокійніше?
- Так. Психологічна перевага була вже на нашому боці. Кожний виграний м’яч додавав нам впевненості. При рахунку 13:13 гра, зазвичай, йде зйом на зйом. Але Олег зробив ейс. Під час останній подачі мурашки вже всередині були, адже треба було зробити цей маленький крок до перемоги. І у нас це вийшло.
- Цей момент перемоги яким був для вас?
- Це було як у уповільненій зйомці. Я почав дивитися за м’ячом, який падав від рук суперника на майданчик. А потім почав стрибати на місці. Взагалі, не знав, що робити: чи радіти, чи плакати. Не розумів, що трапилося, що відбувається. Ми просто до Олега всі побігли. Почали його обіймати. Емоції просто через край били. Я потім і заснути вночі не міг дуже довго. Насправді, такі емоції вперше в житті відчував.
- Після матчу ви ще довго сиділи на майданчику, охопивши голову руками, не в змозі повірите в те, що трапилося…
- Та-ак (з піднесенням). Це було просто неймовірно. Це було просто незабутньо. Словами це не передати. Всередині все бурлить. Емоції через край. В якійсь момент хотілося просто лягти та спокійно обдумати те, що ж це ми таке зробили.
- Коли ви вже остаточно усвідомили те, що зробила команда?
- Емоції відпустили мабуть за два тижні після матчу. А більш-менш прийшли до тями лише наступного ранку. Розуміли, що ми вчора багато зробили, але й фінал треба достойно зіграти. Виграти не вдалося, але виглядали, вважаю, достойно, хоча в груповому турнірі поляки нас взагалі не помітили. Тут були шанси і першу партію виграти. А ось на четверту – вже просто не вистачило сил. Я вже просто на ногах не тримався – так вони боліли.
- Момент отримання медалей…
- Було, звісно, приємно, але це вже були не такі емоції, як після півфіналу. Ми вже сприймали це нормально та спокійно. Емоції, звісно, були, але не такі сильні, як після гри з італійцями.
- Медаль повісили на саме відне місце, чи сховали у шухлядку?
- Та ні, не ховав. Нас ще кілька раз вшановували – тож носив ії з собою. А висіти вона буде вдома не зо всіма медалями, а окремо. Це особлива нагорода.
- Де вас вшановували?
- В нашому училищі фізкультури і безпосередньо в Юракадемії вітав ректор вузу Василь Якович Тацій. Тож відчули, що це дійсна значима нагорода. Це значима нагорода і для нас, та гадаю і для України також.
- Ця нагорода як мотивація для майбутніх перемог?
- Звісно. Є ж ще і чемпіонат світу. І далі треба достойно себе показати. Якщо гратимемо так далі, це можливо.
МИНУЛЕ ТА МАЙБУТНЄ
- Розкажіть трохи про свою кар’єру. Де ви розпочинали займатися волейболом?
- В рідному місті Первомайську Харківської області, з п’ятого класу. Перший тренер – Валерія Геннадіївна Вінокуренко. Займався три роки, а потім перейшов до харківського училища фізкультури (директор ХОВУФКС Анатолій Михайлович Попов. – прес-служба). Тренувався у Гоар-Вартануш Рамазасповни Трусової. Далі вже почали підпускати до «Юракадемії». Спочатку тільки тренувався, а потім вже розпочав грати.
- В цьому училищі було чимало хлопців зі «срібного» складу, чи не так?
- Крім мене, Олег Плотницький, Михайло Столбунов, Андрій Рогожин та Володимир Андріюк. Решта хлопців – це вихованці «Локомотиву».
- Враховуючи серйозний міжнародний досвід, який ви отримали, в цьому сезоні на вас повною мірою напевно розраховує ваш клуб «Юракадемія», яка, скоріш за все боротиметься за медалі?
- Старатимемося, хоча у нас чималі кадрові втрати. Що стосується саме мене, то тепер я повинен не опускатися нижче планки рівня, що показав на «Європі», а ще краще – підвищувати свою майстерність.