Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю Юрія ПОЯРКОВА, яке він дав з нагоди свого 75-річчя. В ньому прославлений волейболіст згадав найпам’ятніші події свого цікавого життя.
ЗА 7 РОКІВ З ДВОРУ ДО ЗБІРНОЇ
- Юрію Михайловичу, згадайте, коли в Вашому житті з’явився волейбол?
- Коли мені було 15 років. Вчився тоді у 8-му класі. Грав у футбол, виступав за Дзержинський район у першості міста. В нашому дворі жили два волейболісти зі збірної університету, який знаходився приблизно в 100 метрах від мого дому.
Вони зробили майданчик, так я почав потроху грати, пасував їм. І вони мене взяли у дитячу команду вузу - тоді кожен вуз на міських змагання повинен був виставити три чоловічі, три жіночі та одну дитячу команди. І вже в 9-му класі ми стали чемпіонами України серед школярів.
- Як Ви потрапили до команди майстрів?
- Після школи я вступив в педагогічний інститут, і вже граючи у студентських змаганнях, потрапив у «Буревісник» - сильнішу команду Харкова, в яку входили кращі волейболісти вузівських команд. Це було в 1956 році. Вже наступного року ми пробилися у клас А чемпіонату СРСР, в якому виступало 12 команд, а в 1959 році наша команда стала переможницею зимової першості Радянського Союзу – такі змагання відбувалися в роки проведення Спартакіади народів СРСР. Вже тоді я потрапив у національну збірну, яку очолював Гіві Ахвледіані – дуже толковий тренер. В тому ж році радянська команда виграла в Парижі неофіційну першість світу – так званий матч трьох континентів, а у 60-му в Ріо-де Жанейро стала переможцем вже офіційного Чемпіонату Світу.
- Розкажіть, як це Вам вдалося за якихось сім років зі спортсмена-початківця стати гравцем збірної СРСР?
- За рахунок великої працьовитості. Це основа.
- Кому Ви зобов’язані тим, що стали зв’язуючим?
- Гіві Авхледіані, який роздивився в мені талант гравця цього амплуа. Тоді нападників було багато, а пасуючих не вистачало. У кінці 50-х збірна СРСР була у Світі на других ролях. Тренер вирішив мене використати на позиції зв’язуючого, і ми виграли матч трьох континентів, а потім і Чемпіонат Світу, в дуже складній боротьбі з чехами та поляками. До речі, саме на цьому змаганні я відзначився своєю подачею. Ії мені навчив ще в інституті мій викладач Георгій Іванович Шелекєтін. Подача називалася крюк.
ПОДАЧА КРЮК. ЛЮДИНА-КАТАПУЛЬТА
- Довго прийшлося відпрацьовувати таку подачу?
- Багатенько. Георгій Іванович ставив мені задачу, зробити 300 подач – ми цим займалися вже після тренування. Грали ми тоді ми такими жовтими шкіряними м’ячами «Артек». Так я його запускав по п'ятнадцять подач по першій, шостій та п’ятій зонах – по задній лінії. Ось так за рахунок частого повторення я відпрацював цей елемент.
- А як виконувалася ця подача?
- Це всерівно що кидок спису. Гравець відхиляєтеся, кидає м’яч вперед і за рахунок корпусу та руки, яка обганяє корпус періщить по м’ячу, він отримує високу швидкість. Все це відбувається з міця, про подачу у стрибку ми тоді навіть й уяви не мали. В Світі було два гравця, які виконували таку подачу – поляк Рудковський та Ваш покірний слуга. І ось у Бразилії один з місцевих бізнесменів - найкрупніший виробник синтетичного волокна у всій Латинській Америці, якось з трибуни крикнув «катапульта», і це прізвисько до мене і приклеїлося. І що цікаво, завдяки цій подачі внесли важливу зміну у волейбольні правила, дозволили приймати подачу знизу двома руками, до цього – тільки зверху, а коли м’яч приймався знизу, свистіли «два торкання», тому що м’яч торкався обох рук. Ось так Світ мене запам’ятав як «людину-катапульту».
ВІДМОВА ЦСКА
- Напевно Вас запрошували в різні команди, а Ви упродовж всій кар’єри були вірними однієї команді?
- Так, запрошували і за кордон, і в Москву, і конкретно в ЦСКА, в Ленінград та Одесу.
- Армійці треба вважати дуже наполегливо намагалися Вас отримати?
- Так, було й таке. Одного разу співробітники КДБ навіть хотіли мене заарештувати, за те що нібито я відмовлявся служити в армії, та вивезти до Москви, а до цього мою мати довели до інфаркту - ЦСКА був дуже наполегливим у своєму бажанні. Обком партії до ранку мене звільнив, а потім вже якось без мене це питання вирішили.
- Ваша відмова грати в ЦСКА могла позначитися на Вашій кар’єрі в збірній, адже Ви пішли проти «Москви»…
- Але не позначилася. Був наприкінці 50-х відомий вираз (російською) «и примкнувший к ним Шепилов», так про збірну СРСР на початку 60-х говорили: ЦСКА і (російською) «примкнувший к ним Поярков». А взагалі-то в той час було чимало хороших пасуючих – так у Харкові незабаром з’явився Юра Венгеровський.
МЕКСИКАНСЬКІ ПЕРИПЕТІЇ
- Юрію Михайловичу, чимало яскравих подій було у Вашому житті, чимало нагород – за що Ви навіть потрапили в Книгу рекордів Гіннесса. Можете виділити найяскравіше серед них?
(не замислюючись) – Це мексиканська Олімпіада. Друге моє олімпійське «золото». Це був 1968-й рік, коли СРСР ввів війська до Чехословаччини – і тому проти нас було настроєне населення Мексики та Латинської Америки, та й взагалі в Світі негативно сприйняли ті події у Празі. До того ж, ми в першому ж матчі програли США, з якими у нас в спорті завжди було суперництво. Тренер –Юрі Клещов, як на мене, зробив помилку, давши пограти всім волейболістам. Причому збірна США не була нашим головним суперником на турнірі, серед конкурентів – Чехословаччина, Польща та Японія. На матч з американцями прийшли нас поздоровляти представники радянської делегації і на Іграх – космонавти, партійні робітники, а тут раптом - поразка. Цього ніхто не чекав. Ця невдача створила нервову обстановку на фоні нездорової політичної обстановки навколо СРСР. А потім ще ми запізнилася на гру з НДР (Німецька Демократична республіка. – прес-служба)...
- Чому?
- Тому що матч відбувався в неділю, на дорогах були пробки, і замість того, щоб як зазвичай доїхати за 20 хвилин, ми навіть за годину не встигли. Вся ця ситуація посилювалася тим, що під час спільної підготовки до Олімпіади ми німцям п’ять разів програли. Як бачите, увесь негатив один до одного склався. Причому перед грою з НДР нам сказали: «Грайте, але зарахують, чи ні, цей матч – невідомо». Так ми ще і першу партію програли. Тоді генеральний секретар НОК СРСР Володимир Іванович Савін – на той момент і віце-президент Міжнародної Федерації волейболу став біля дверей роздягальні і сказав мені: «Юра, йди розбирайся». Тоді після кожної партії команди виходили в роздягальню, щоб обговорити гру. Я замінив двох гравців, і ми перемогли в тому матчі -3:2. Щоправда, лише вночі стало відомо, що цей результат зарахували. А далі нас вже неможливо було зупинити. Ми зуміли перебороти увесь негатив, який накопичився, та здобути перемогу на Олімпійських іграх.
Тоді українські волейболісти привезли до республіки сім золотих медалей. Ми були прийняті першим секретарем ЦК Компартії України Петром Шелестом, де з гордістю продемонстрували свої нагороди. Тоді взагалі українці завоювали 10 медалей, а сім з них саме волейболісти: два киянина –Володя Іванов та Борис Терещук, два одесити – Євген Лапинський та Віктор Михальчук, два харків’янина – я та Вася Матушевас, а також Володимир Беляєв з Луганську.
- А якщо згадати, що Георгій Мондзолевський та Едуард Сибіряков, які в той час виступали за ЦСКА, вихованці одеського волейболу, взагалі виходить дев’ять !
- І це говорить про те, що українська школа домінувала у той час у радянському волейболі.
КЛУБНА КАР’ЄРА
- Упродовж усієї кар’єри Ви були вірним одному клубові – харківському «Буревіснику». Невже не було бажання пограти у інших командах?
- Ні, такого бажання не було – тут був дуже добрий колектив. До того ж у мене матір хворіла. Та і на Україні рівень волейболу був дуже непоганий – чотири команди виступали у вищій лізі чемпіонату СРСР.
- Які досягнення на клубному рівні запам’яталися?
- Перемога в зимовій першості Союзу 1959 року. В цілому, як вже говорив, була хороша команда: два-три гравця в 60-і роки були в збірній – Ваш покірний слуга, Юрка Венгеровський та Вася Матушевас. Тому і не прагнув кудись там їхати. Ось і відіграв 16 років за клубну команду і 13 років за збірну Союзу.
Що цікаво, у мене в кар’єрі відслідковується одна закономірність: на всіх крупних міжнародних змаганнях я завойовував по три медалі, причому перші дві були золотими, а третя – бронзовою. І це, уявіть, траплялося на Чемпіонатах Світу та Європи, на Всесвітній Універсіаді, а також на Олімпіаді. До речі, саме після Мюнхену-72 я завершив ігрову кар’єру.
АКТИВНЕ ЖИТТЯ
- Важко було адаптуватися до звичайного життя після довгої ігрової кар’єри?
- Ні, складно не було, адже далеко від волейболу не відходив – тренував молодіжну збірну СРСР, харківський «Локомотив», займався і педагогічною діяльністю. Працював в різних вузах: Педіні, автодорожньому інституті - завкафедрою, потім в Києві в інституті Мікояна – на тій же посаді. Після цього два з половиною роки працював в Єгипті. В 1992 року повернувся і став завкафедри спортивних ігор у своєму рідному педінституті. Одночасно очолював тенісний клуб «Унікорт» при Харківському університеті. І ось вже 12 років допомагаю розвитку олімпійського руху на Харківщині – у відділенні НОК України.
Зараз моя ціль – щоб молоде покоління отримувало необхідну фізичну підготовку - таку, яка була у часи моєї молодості. Нещодавно в Сумах проходила олімпійська асамблея, де я виступив з пропозицією ввести в школі та вузах обов’язкові триразові заняття фізкультурою. Щоб нація була здоровою, необхідно ввести нормативи для різних вікових груп – на подобу ГТО у Радянському Союзі. У п’ятому-шостому класах йде активне формування скелету, і саме в цей час школяр повинен отримувати відповідне навантаження. Зараз в школах даються вправи та навантаження, які були ще в 50-60-ті роки минулого сторіччя. Їх треба терміново переглядати. Моя мрія видати книгу, в якій всі ці позиції були б чітко прописані та пояснювалися.
- За волейболом спостерігаєте?
- Ну а як же ж. Періодично їжджу в Бєлгород, де маю можливість спостерігати за цікавими матчами. В Харкові відбувається чимало яскравих матчів, зокрема Відкритого чемпіонату Росії, де виступає «Локомотив». На мій погляд, участь залізничників у цьому змаганні підійме український волейбол. Ми, можна сказати, харчуємося в Росії світовими новинками, адже збірна цієї країни постійно бере участь у найкрупніших змаганнях, на відміну від української команди.
- Цікаво дізнатися Ваш погляд на сучасний волейбол?
- На мій погляд, волейбол зараз втратив у видовищності, ставши більш атлетичним. Значно спростилися правила обробки м’яча: дозволяється його супроводження рукою тривалий час, а також подвійний хлопок на м’ячі. У мій час все було дуже строго, треба було дуже добре володіти технікою, а зараз пішли на спрощення. Було б цікаво для всіх, якщо б м’яч довше знаходився у грі. Але зараз атакуючі дії переважають.
Юрій Михайлович ПОЯРКОВ
Заслужений майстер спорту СРСР
Народився 10 лютого 1937 року в Харкові
Дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 68).
Дворазовий чемпіон світу (1960, 62).
Володар Кубку світу 1965 року.
Дворазовий чемпіон Європи (1967, 71).
Бронзовий призер Олімпійських ігор 1968 року.
Бронзовий призер чемпіонату світу 1966 року.
Бронзовий призер чемпіонату Європи 1973 року.
У чемпіонатах СРСР грав за команду «Буревісник» (Харків) – 1956-72
Переможець Спартакіади народів СРСР 1967 року.
В 2007 році Юрій Поярков включений в Книгу рекордів Гіннесса (три
олімпійські медалі на трьох Олімпіадах, в тому числі дві золоті).
Нагороджений орденом «Знак Пошани» (двічі), українськими орденами «За
заслуги» II і III ступенів.
Є почесним громадянином Харкова (з 1999) та Харківській області (з 2008).
