Відомий тренер розповів, що являє собою волейбол у країнах, де той не користується особливою пошаною.
У тренерському середовищі ім’я Володимира Подкопаєва добре відоме не лише в межах України. У нашій країні він відзначився, насамперед, тим, що тривалий час небезуспішно працював з юніорською та молодіжною жіночими збірними, а також був помічником Гарія Єгіазарова, коли у 2017 році українські волейболістки спочатку виграли Євролігу, а потім на чемпіонаті Європи наробили чимало галасу, ледь не здолавши по черзі потужні збірні Росії та Болгарії. А так Володимир Подкопаєв, в основному, тренував і продовжує тренувати різні зарубіжні команди. Причому, що цікаво, в останні роки доля занесла його до, так би мовити, досить екзотичних у волейбольному світі країн. Ось про те, що сьогодні являє собою наша улюблена гра в Ісландії, Саудівській Аравії та Тунісі – досвідчений фахівець, який не так давно відзначив 50-річний ювілей, і повідав в ексклюзивному інтерв’ю прес-службі ФВУ…
– Насамперед, давайте нагадаємо шанувальникам волейболу про ваші перші наставницькі кроки на солідному рівні…
– Якщо говорити про клубний рівень, то кар’єру головного тренера я розпочав у далекому 1997 році в Хорватії. Потім була успішна робота в Білорусі, де, до речі, я здобув свою першу медаль. В Україні ж був наставником столичного жіночого колективу «МНТУ- Нафтогаз» і потім білоцерківської команди «Рось». Після того півтора сезони відпрацював в Азербайджані, далі набував досвіду в Росії. До речі, хабаровський «Самородок», після свого розвалу, досі винен мені кругленьку суму… За тим географія моїх подорожей невпинно розширювалася. Були цікаві періоди у Швейцарії, Фінляндії… Занесла мене доля й до такої оригінальної країни, як Ісландія…
– Що ж там було оригінального, зокрема, на волейбольній ниві?
– Наприклад, те, що мені довелося паралельно працювати з жіночою та чоловічою командами одного клубу. Спорт там не є професіональним – спортсмени, як правило, або десь працюють, або навчаються. Тож у кожної команди було на день лише одне тренування. Натомість, у моєму контракті був прописаний пункт, за яким я зобов’язувався стовідсотково брати участь в усіх «кемпах», що організовувала місцева волейбольна федерація. Це, до речі, стосувалося фактично кожного іноземного спеціаліста. А їх тут зібралося достатньо. Для прикладу, у вищому жіночому дивізіоні, який нараховував десять учасників, лише одну команду тренував місцевий наставник. У чоловічому – жодного. Тож не відлинювали від «кемпів» бразильці та португальці, двоє італійців, серб та болгарин… Ось і я відпрацював на чотирьох таких заходах. Навіщо вони потрібні? Насамперед, вони робляться задля зростання фахової досконалості місцевих тренерів. По-друге, є дуже корисними для дітей і підлітків. Тож гравці юніорських та юнацьких збірних потрапляли на ці «кемпи» безкоштовно. Усі ж інші бажаючі діти – за рахунок їхніх батьків. І таких теж збиралося чимало. Рівень життя в Ісландії достатньо високий, щоби вони могли собі це дозволити.
Звичайно, у цій країні на першому місці футбол. Причому, на безальтернативному першому місці. Щоби вам було зрозуміло, у передмісті Рейк’явіка, де я мешкав, у радіусі п’яти кілометрів знаходиться одразу 16 повнорозмірних футбольних полів! Це не рахуючи «коробочок» для школярів та майданчиків із нетрав’яним покриттям. Що цікаво, до футбольних секцій дівчат приймають із 3-х років, а хлопчиків – із 4-х. А в тих командах, з якими я працював, переважна більшість жінок та чоловіків також пройшла через футбол. Ось так…
Щоправда, арени, де проводилися наші «кепми», теж вражали. Одна з них мала під своїм дахом одразу два зали: у першому було вісім ігрових майданчиків, в іншому – чотири. Збиралося чимало тренерів та приблизно 120 дівчат у віці 12-15 років і 40 хлопців 12-16 років. Графік роботи був дуже насиченим: 4 години занять – перерва – ще 4 години занять – ще перерва… І так протягом 3-4 днів. Кожного разу я працював з різними групами і, відповідно, 2-3 місцевим тренерам, котрі виступали моїми помічниками, ставив різні завдання. Таким чином, у практичному процесі були задіяні всі і, безумовно, у підсумку вигравали також всі. Тому, гадаю, подібні «темпи» не зайвим було б проводити і в нашій країні…
– Тобто, працювати в Ісландії вам було цікаво?
– Цікаво – так. А ось з фінансової точки зору ця країна для роботи не є надто привабливою. Зрозуміло ж, що коли зарубіжний фахівець у досить зрілому віці вирушає працювати до не провідних волейбольних країн, то для цього має бути хороший фінансовий стимул. Ісландія ж надавала далеко не найкращий…
– Наскільки можна зрозуміти, не надавала його і робота у тренерському штабі жіночої збірної України?
– Звичайно! Адже тодішнє керівництво профільного Міністерства чомусь не вважало необхідним оформити звичайний робочий контракт. Візьміть 2017 рік: починаючи з травня і по жовтень я працював помічником Гарія Єгіазарова. В тому числі за змаганнях переможної для нас Євроліги та чемпіонату Європи. І не заробив за цей час жодної копійки, за винятком невеликих преміальних, що виплатила ФВУ. Хіба це є нормальним? Та й Гарію Шамоєвичу я відверто не заздрив. Бо йому доводилося закривати масу паперової роботи. Плюс - як можна було ставитися до вимоги Міністерства надати їй програму розвитку збірної України на 4-5років вперед, а контракт при цьому підписувати лише на рік?! Хоч як прикро, але з подібним я стикнувся лише в рідній країні…
– Відповідно, наскільки відомо, протягом двох останніх сезонів вам випало працювати далеко за межами Європи?
– Так і є. Я провів їх у Саудівській Аравії. А ще останні два місці, фактично перед початком тотального карантину, відпрацював у Тунісі з жіночою командою, яку раніше тренував три роки тому і вигравав з нею «срібло» місцевого чемпіонату та національний Кубок. Тепер же в неї на носі був старт у жіночому Арабському Кубку, тож вони запросили мене буквально за два тижні до його початку. Хоч вийшло, як кажуть, з корабля на бал, ми змогли вибороти бронзові медалі. Одразу після того я повернувся додому, в Україну.
– А у Саудівській Аравії ви теж з жіночими командами працювали?
– Ні. У цій країні жіночий спорт робить лише перші кроки. Національних чемпіонатів серед жінок із жодного виду спорту там досі не проводять. А в чоловічому волейболі два-три найсильніших клуби, за певних обставин, могли б більш-менш успішно конкурувати на рівні української Суперліги.
– Легіонери там присутні?
– Так. У вищому дивізіоні клубам дозволено заявляти до трьох легіонерів, при цьому одночасно на майданчику можуть перебувати тільки двоє. А у першому дивізіоні, де, власне, я і працював, дозволялося мати не більше одного легіонера. Взагалі, у Саудівський Аравії спорт номер один – це теж футбол. А далі вже приділяється певна увага іншим видам. Після футболу йде гандбол, і лише за ним приблизно рівний авторитет мають волейбол і баскетбол.
– Глядачів збирається достатньо?
– Не тисячі, як на футболі, однак в останні роки кількість волейбольних вболівальників збільшувалася. Благо, вхід на трибуни там безкоштовний. Тож наш вид спорту потроху ставав цікавішим. Проте як воно буде далі – через коронавірус та падіння цін на нафтовому ринку? Адже в цій країні існує досить цікаве правило: в усіх видах спорту переліт команд на гостьові матчі національних змагань оплачує держава! Точніше, її спортивне Міністерство. Туди наперед надаються відповідні заявки – і вперед! Проживання і харчування – то за рахунок клубів, а транспорті витрати повністю брала на себе держава. Також клуби були позбавлені необхідності проплачувати оренду ігрових залів, роботу арбітрів – це, знову ж таки, покривалося за державні кошти. Тобто, мені пощастило працювати в дещо іншому спортивному світі…
– Нічого собі – «дещо іншому»!
– Знаєте, це таки справді щось! Наприклад, там, вибачте, навіть у «найзачуханішому» селі обов’язково є лікарня з усім необхідним сучасним обладнанням. Але доступне воно лише для місцевих жителів. Якщо ж ти іноземець, і прийшов до лікаря навіть із простим проханням поміряти температуру – будь люб’язний, діставай 400 реалів! Це приблизно 120 доларів. Ось так!
– Вражає! Ну, а що являє собою волейбол у Тунісі?
– Чоловічий – на досить непоганому рівні. А от жіночий… Фактично, там були два солідних клуби, всі інші їм суттєво поступалися. Та чи залишаться тепер на плаву хоча б ці два? Взагалі, на відміну від Саудівської Аравії, у цій країні загальний рівень життя значно нижчий. І тут наслідки коронавірусу можуть бути значно суворішими…
– Що далі? Ви маєте якісь конкретні пропозиції щодо подальшої роботи?
– Кликали до тієї ж Саудівської Аравії. Але це питання поки риторичне. Звісно, хотілося б знову працювати в Україні. Однак і тут далеко не все зрозуміло на сьогоднішній день. Тож давайте спочатку витримаємо карантин, успішно, сподіваюся, переживемо наслідки коронавірусу, а там уже стане більш-менш зрозуміло – що робити в подальшому…
