Основний зв’язуючий СК «Епіцентр-Подоляни» та збірної України вже фактично відновився після прикрої травми.
В середині грудня зв’язуючий Владислав Діденко отримав прикру травму у єврокубковому протистоянні з естонським клубом «Сааремаа». Зараз стан здоров’я гравця вже майже близький до оптимального. Про це та інше Владислав Діденко повідав у свіжому інтерв’ю прес-службі СК «Епіцентр-Подоляни».
– Владиславе, насамперед, дозвольте поздоровити вас із Новим роком та Різдвом Христовим! Як відзначали ці свята?
– Збиратися великими компаніями зараз просто недоречно. Оскільки коронавірус відступати вперто не бажає, то з іншими гравцями вирішили не ризикувати і зустрічати новорічні свята в колі своїх сімей. Мені у цьому плані пощастило трохи більше за партнерів, оскільки хлопці, не перериваючи тренувальний процес, залишилися в Городку подивитися матч за Суперкубок між «Барком-Кажанами» і ВК «Житичі-ПНУ», а я відпросився додому раніше. Наскільки мені відомо, після того була коротенька зустріч колективу команди з президентом клубу Олександром Герегою – він подякував за хороші виступи у передноворічній частині сезону, поздоровив зі святами та побажав усього найкращого.
– У канун Нового року деякі вболівальники вашої команди заявили, що найкращим подарунком для них стало би якнайскоріше повернення Владислава Діденка на ігровий майданчик. Тож як швидко зможете їх порадувати?
– На щастя, моя травма виявилася не настільки серйозною, як могло здатися на перший погляд…
– Взагалі, яка вона сталася? Що трапилося у тому нервовому протистоянні з естонцями?
– В одному з ігрових епізодів я рвонув допомогти на блоці після атаки першим темпом бразильця Уенндера Лопеса. І мене, що називається, трішечки понесло вперед. Бразильця – також. А оскільки приземлялися ми фактично одночасно, то вийшло так, що в районі лінії під сіткою я натрапив на його ногу та підвернув власну. Відверто кажучи, у даному випадку мені ще пощастило, оскільки наслідки подібних зіткнень бувають значно сумнішими. І хоча волейбол – безконтактний вид спорту, травми у ньому прямо під час матчів трапляються не рідко. Наприклад, зокрема у мене – це вже третій випадок. І після одного з них, до речі, у Хмельницькому, лікуватися мені довелося значно довше. Зараз же минув лише місяць, а я вже тренуюся в основній групі. Позитивна динаміка відновлювального процесу дозволяє це робити. Звісно, стрибати на повну поки не ризикую, тому у найближчому матчі – 15 січня проти «Серця Поділля» - однозначно ще не зіграю. А ось за тиждень, коли прийматимемо вдома, зокрема, ВК «МХП-Вінниця» - побачимо. Все залежить від вердикту наших лікарів…
– Незабаром у вас взагалі розпочинається гаряча пора: вирішальні поєдинки в рамках першого етапу чемпіонату Суперліги та непростий тур Кубка України у Львові…
– Справді, після 23 січня нам тривалий час доведеться грати виключно на виїзді. У тому числі двічі – з «Барком-Кажанами»: 29 січня – в рамках чемпіонату, де вони є нашими основними переслідувачами у таблиці, а 5 лютого – у кубкових баталіях за путівку до 4-го етапу змагань. Не сумніваюся, то будуть дуже цікаві принципові протистояння, і сподіваюся, що вже точно зможу допомогти в них своїй команді!
– Якщо відверто, то не вважається вам зараз повернення до національного чемпіонату кроком назад у вашій кар’єрі? Адже багато хто досі переконаний, що краще грати будь-де за кордоном, ніж у нас…
– То дуже сумнівне твердження! Безумовно, є в Європі чемпіонати, об’єктивно значно сильніші за український – італійський, польський, російський… Та й турецький, до якого мене запрошували ще влітку, також дуже цікавий. Однак оскільки пропозиція надійшла від команди-середняка, та ще й нічим не ліпше від того, що мені запропонували у Городку, то я вирішив залишитися в Україні. І аж ніяк про це не жалкую! Я опинився у дуже хорошому колективі на чолі з класним спеціалістом тренерського цеху – Юрієм Мельничуком, де навчаюся багатьом корисним речам. Та й, насправді, рівень нашого чемпіонату не настільки слабкий, як комусь здається. Бо попри те, що до Нового року «Епіцентр-Подоляни» виграли всі свої 11 матчів – насправді більшість із них проходила у дуже напруженій боротьбі. Конкуренція у наших чоловічих змаганнях однозначно зросла. Не сумніваюся: зараз ніхто не може із 100-відсотковою впевненістю стверджувати – хто стане чемпіоном країни та виграє національний Кубок. А подивіться: що робиться у вищій лізі – такої гострої та непередбачуваної боротьби за потрапляння до «Фіналу чотирьох» я взагалі не пригадую! Там з’явилися одразу кілька хороших перспективних колективів. Тож особисто мені грати тут дуже цікаво, і я відчуваю, що не топчуся на одному місці – рівень моєї майстерності прогресує…
– Як вважаєте, у Кубку Виклику «Епіцентр-Подоляни» могли пробитися, принаймні, до півфіналу?
– На мій погляд, могли. Звичайно, якщо дивитися зі сторони, то декому могло здатися, що у чвертьфіналі чеський ВК «Леви» переміг нас досить упевнено. Але якщо копнути глибше, то насправді долю того поєдинку вирішили буквально два-три епізоди, які, на превеликий жаль, завершилися не на нашу користь. Мова йде про ключові моменти у другій та третій партіях. Якби в них Фортуна повернулася обличчям до нас, а не до чехів, то, принаймні, матч точно не завершився би у трьох сетах! І там уже багато чого залежало б від стійкості характеру гравців. Взагалі, зі мною чи без мене, «Епіцентр-Подоляни» апріорі мали шанси схилити шальки терезів на свій бік. Просто саме того дня вдача чомусь більше симпатизувала нашим суперникам. Хоча вони, безсумнівно, зіграли дуже добре і заслуговували перемоги не менше за нас…
– Якщо все буде гаразд, навесні повернуться змагання і серед національних команд. Як оцінюєте результати жеребкування для збірної України у «Золотій Євролізі»?
– У групі нам дісталися Нідерланди, Словаччина та Румунія… Ну, з двома останніми маємо «розібратися» без жодних для них шансів. А ось із командою «помаранчевої країни» на чолі з феєричним Німіром Абдель-Азізом доведеться важкувато. На мій погляд, зараз наші збірні за своїм потенціалом знаходяться приблизно на одному рівні, тому багато чого буде вирішувати кожна дрібничка. В якому фізичному стані підійдуть до ігор суперники, чи всі лідери будуть здорові, наскільки продуктивно вдасться побудувати підготовчі процеси… Насправді, цих самих дрібничок багато. Але одна з них однозначно буде на нашу користь – матчі вирішального 2-го туру у групі відбудуться в Україні. Якщо на той час карантинні вимоги послабляться, і вболівальникам дозволять повернутися на трибуни – це для нас буде солідний плюс! Хоча в будь-якому випадку будемо націлюватися на вихід до «Фіналу чотирьох»…
– Ну й, нарешті, як ви зустріли інформацію, що один із групових турнірів чемпіонату Європи 2023 року прийматиме Україна?
– А як її можна сприйняти?! Це неймовірно!!! Для нашої країни, вважаю, це грандіозна спортивна подія. Бо хіба було щось подібне в ігрових видах спорту, крім футбольного Євро-2012? Тому велика шана і подяка керівництву Федерації волейболу України за те, що воно зуміло вибороти це право! При цьому, зізнаюся, пригадуючи ту атмосферу, в якій нам довелося грати на Євроволей-2019 проти збірної Нідерландів – у Роттердамі та проти збірної Бельгії – в Антверпені, я неодноразово ловив себе на думці: ось би так і в Україні колись зіграти! За аншлагу на трибунах та коли вони повністю «одягнені» у жовто-блакитні кольори… Щоправда, подібні враження ми вже переживали, коли кілька років тому збірна України проводила домашні матчі в Івано-Франківську. Коли наші вболівальники співали гімн – у мене мурахи по тілу пробивали! Зрозуміло, що грати за такої підтримки було значно приємніше. Але ж маленькі трибуни залу в Івано-Франківську аж ніяк не порівняти з багатотисячною ареною у тому ж Роттердамі. Тому дуже хочеться зіграти в аналогічних умовах, але вже в рідній країні. До того ж, цікаво – чи зможе європейський волейбольний форум в Україні стати таким же великим спортивним святом, яке ми споглядали під час футбольного форуму у 2012-му? Наскільки солідною є любов до волейболу у наших шанувальників спорту? Гадаю, ці питання турбують далеко не мене одного… Натомість, вірю, що наша Федерація за державної підтримки зуміє організувати все на найвищому рівні, і Євроволей-2023 в Україні – то має бути круто!
Фото cev.eu та Артем Лавренчук
