Капітан чоловічої збірної України з волейболу Олег Плотницький п’ятий рік виступає у італійській Серії А.
Наразі український волейболіст грає на позиції догравальника у італійському клубі “Sir Safety Conad Perugia”, а ще нещодавно він освоїв нове для себе амплуа – став батьком. Про волейбольне дитинство, італійський спорт та українську мрію Олег розповів у інтерв’ю пресслужбі ГО ФВУ.
– Ваші батьки також волейболісти, а ваш батько Юрій Володимирович після завершення кар’єри гравця став тренером. Яке воно дитинство у волейбольній сім’ї?
– Мені здається, що я завжди був поруч з командою, де грав тато. Разом з ним їздив на збори, був присутнім на тренуваннях та іграх, тому вже не пам’ятаю себе без волейболу. Можна сказати, що волейбол у мене вже в крові.
– Чи є певні спогади з дитинства пов’язані з волейболом?
– Мені розповідали батьки, що коли я був ще малим, але вже вмів ходити, я не давав команді спокійно тренуватися, поки мені не дадуть м’яча. Це сьогодні у команди є по кілька комплектів м’ячів, а в ті часи було всього два м’ячі. І так кожне тренування: один м’яч у команди, а другий у мене. Цю історію й досі мама постійно пригадує. До речі у тата був такий старий м’яч Мікаса і я досі пам’ятаю його запах, взагалі мені здається, що запах волейбольних м’ячів відрізняється від інших.
– Від самого дитинства не було сумнівів, що ви станете волейболістом, або були і інші погляди на майбутнє?
– Мабуть не було і сумнівів. Звісно в дитинстві я спробував й інші види спорту, але з ними не склалося. А вже коли я був у другому класі, пішов тренуватися до тата. Точніше це важко було назвати тренуваннями, адже хлопці у татовій команді були старші за мене років на п’ять, тому вони тренувались, а я був поруч з ними. Але це дало мені загальний спортивний розвиток та підґрунтя для подальшого становлення як волейболіста.
– Чим відрізняється волейбольна родина від звичайної української?
– Напевно тим, що ми дуже рідко бачимось. Всі постійно у роз’їздах. І вже коли моя дружина перестала грати у волейбол стало трохи ліпше, адже ми разом з нею можемо поїхати у гості до батьків. До того ми зустрічались між турами десь на нейтральні території і то не довго. Стосовно традицій, я не граю вдома у волейбол, бо хоч так можу побути у відпустці.
– Нещодавно ви стали батьком, як воно поєднувати батьківство та спортивне життя?
– Вже п’ять місяців як ми з Анею стали батьками і наше життя змінилось однозначно. Сина назвали Святославом. Як каже наш тренер, коли немає дітей, твій вихідний день – це твій вихідний день, а коли з’являється малюк вихідних вже немає. Так воно і є. Якщо раніше я любив спати довше, то зараз вже звик прокидатися десь о 7:00. Звісно моя дружина допомагає мені, і йде на прогулянку з малим, коли я відпочиваю після тренування.
– Як дався переїзд в Італію і чи плануєте повертатися в Україну?
– Однозначно ми плануємо повернутися в Україну після завершення професійної кар’єри гравця. А переїжджав до Італії я дуже швидко, це було ще у 2015 році. В мене не було часу на підготовку, тому я взяв необхідні речі та поїхав, навіть не встиг здати орендовану квартиру у Харкові хазяїнам. Цим вже займався мій товариш.
– Що відчували, коли зрозуміли, що поїхавши до Італії, вам вдалось реалізували те, про що більшість волейболістів мріють?
– Коли прийшла пропозиція їхати в Італію я і хвилини не задумувався, адже розумів, що це мій квиток у зовсім інше життя, у зовсім інший волейбол. У мене не було часу навіть щоб злякатися по справжньому. Це можна порівняти з відчуттями, коли виходиш на подачу у п’ятій партії з рахунком 14/14, немає часу думати, ударив, забив. Так було і в цій ситуації. Коли вже сидів в аеропорту, я задумався, що я ж їду у найкращу лігу світу і треба робити все так, щоб не повернутися додому ні з чим, адже це буде у певному сенсі провал. Український і італійський чемпіонати - це два різні світи. Добре, що тоді тренерський штаб не кинув мене одразу в бій і потроху готували мене до гри.
– Як Італія вплинула на вас у професійному плані?
– Більше і якісніше працюю на тренуваннях. По-перше тут графік досить щільний, по-друге рівень гравців з якими тут граю, не дає пасти задніх. Тому потрібно постійно працювати над собою. Якщо спитати хлопців з якими я працював в Україні , то всі скажуть, що Плотницький тренажерний зал обходить стороною. Зараз тренажерний зал в моєму графіку є обов’язково. Я став професійніше ставитись до свого тіла, до своєї справи, до волейболу. Тут дійсно висока відповідальність.
– Як налаштовуєтесь перед грою?
– Раніше слухав музику, в мене була підбірка пісень, які мотивували, налаштовували на певний ритм. Але з народженням сина це також змінилося. Я більше скажу, якщо раніше, після невдалих моментів на іграх, я цілий вечір обмірковував, чому так склалося, що я зробив не так, то тепер, я про це думаю, поки їду додому і коли бачу сина, ці думки минають самі по собі. Зараз перед грою я просто думаю про тактику та про те, які настанови давав тренер.
– А яка пісня була обов’язковою у вашому плейлисті?
– Океан Ельзи – Не твоя війна. Вона водночас спокійна, і в певному сенсі злила мене та включала серйозність, відповідальність, фокусувала на діях.
– Ви казали, що український та італійський волейбол – це різні світи. Проте, на вашу думку, як можна наблизити Україну до рівня волейболу в Італії?
– В першу чергу, потрібно направити кошти на розвиток дітей. В нас талановита молодь, і в них повинні бути відповідні умови для тренувань, з ними повинні працювати відповідні спеціалісти. По-друге, потрібно заохочувати спонсорів вкладати фінанси в спорт, наприклад, ввести закон про меценатство, аби вони отримували знижки в податках за те, що вкладають кошти в спорт.
– Що думаєте про сучасній український волейбол?
– Я бачу, що в Україні справи йдуть непогано. У вітчизняний чемпіонат повернулися деякі гравці із закордону, клуби запрошують легіонерів, в командах грають досвідчені гравці, які підтягують рівень молоді. В чоловічій Суперлізі склалася цікава четвірка: бізони з «Епіцентру», «Барком», вистрілили «Житичі» та «Дніпро», які зібрали хороший колектив. Цей сезон вже досить непередбачуваний, і ще є час, щоб вони зігралися та показали свій максимум. Як показав цьогорічний Суперкубок, коли всі ставили на одних, а вистрілили інші, і це показує, що команди розвиваються.
– Що можете побажати українським колегам?
– Тренуватися, розвиватися, та приїжджати сюди в Італію (сміється).
– Ким себе бачите у майбутньому?
– Президентом ФВУ (сміється). А якщо без жартів, то це дуже важка місія, і дивлячись на те як все розвивається в українському волейболі, значить Михайло Григорович все робить правильно. Проте я дуже хотів би зробити свій внесок у розвиток вітчизняного волейболу, вкласти в нього отриманий за кордоном досвід. Стосовно планів, знаєте як кажуть, коли хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Я мрію створити команду, але не просто зібрати гравців, а виховати їх з дитячого віку і довести до Суперліги. Також мрію після закінчення кар’єри гравця зробити свій внесок у розвиток волейболу в Україні.
Фото: sirsafetyperugia.it
