Капітан жіночої збірної України з волейболу Надія Кодола в цьому сезоні грає за волейбольний клуб «Алтай», у складі якого стала чемпіонкою Азії та кращою догравальницею турніру. За свою професійну кар’єру волейболістка грала за клуби Франції, Румунії та Казахстану.
– Відомо, що у волейбол вас привів Михайло Григорович Мельник. Помітивши вас на змаганнях, він запропонував спробувати себе у цьому виді спорту. До цього моменту ви взагалі не думали займатись волейболом?
– Я займалась лижними гонками, у Карпатах це був дуже популярний вид спорту. Ми тренувались цілий рік, їздили на змагання. Що стосується волейболу, то про цей вид спорту я знала лише завдяки татові. Я ходила до нього на ігри, і навіть не уявляла собі, що колись стану волейболісткою.
– Пам’ятаєте як відбулась ця розмова?
– Так, це відбулось під час турніру, в якому брав участь мій тато. Михайло Григорович, який тоді був суддею, помітив мене та розповів моїм батькам, що у Тернополі якраз набирають команду дівчат мого віку. Ми вирішили спробувати. Так буквально за місяць змінилось моє життя, у 8-й клас я вже пішла до тернопільської школи та почала з нуля займатися волейболом.
– Як переживали розлуку з рідними?
– Мені запам’ятався перший вечір, коли батьки привезли мене до Тернополя. Тоді ми з Танею Мандражеєвою сиділи вдвох у кімнаті і говорили, що якби знали де автовокзал, то вже б поїхали додому. Звісно спочатку було важко, але ми досить швидко втягнулися, адже тут що дня було щось нове, особливо для мене.
– У який момент ви зрозуміли, що волейбол став вашою професією?
– Мені й досі важко називати це професією, бо волейболом я завжди займаюсь у своє задоволення. Чим далі, тим більше розумію, що я граю не тому, що це робота, а тому, що мені це подобається. Саме тому я й досі залишаюся у спорті.
– Що саме вам приносе задоволення у вашій діяльності?
– Це можливість вдосконалюватися та виступати проти сильних суперників. Наприклад, цього року наша команда «Алтай» перемогла у чемпіонаті Азії та отримала квиток у клубний чемпіонат світу з волейболу. Ми змогли пробитися у число шести найсильніших команд світу, грати з топовими гравцями та олімпійськими чемпіонами на одному полі.. Словами не передати, цю атмосферу та емоції від спілкування з зірками волейболу.
– Саме заради вдосконалення ви поїхали грати за кордон?
– У певному сенсі це так. До того, як поїхати у Францію я 9 років грала у «Галичанці» та 4 у «Хіміку». Мені було вже 27 років і я вирішила, що час спробувати себе в інших умовах. Чесно кажучи, на той момент, я повірити не могла, що це буде саме «Канни»., Мені вдалось попрацювати з чудовим тренером Яном Фаном, який там працював понад 20 років. Мені було дуже приємно, що він помітив мене і довірився мені. Єдине про що жаліла, що не спробувала раніше поїхати.
– Ви грали у Франції, Румунії, Казахстані. Де відчували себе найкомфортніше?
– У Франції, де я грала 4 роки. Там дійсно поважають волейбол як спорт. Чудове ставлення до гравців з боку керівництва клубу, вболівальників та керівництва міста. Ми приймали участь у різних заходах та зустрічах. І ми відчували, що робимо суспільно корисну справу.
– Зараз ви вже другий сезон граєте у Казахстані. Вам подобається?
– Так, у Казахстані незвична для нас турова система. Тут всього чотири тури, під час яких всі команди приїжджають у одне місто і змагаються між собою. Потім плей-офф і укінці березня закінчується чемпіонат. Також тут досить непоганий рівень команд.
– Як відпочиваєте від спорту?
– В Казахстані в нас є багато вільного часу, зазвичай після туру в нас три дні вихідних. В цей час я стараюсь ходити в СПА, щоб максимально відпочити та відновитися. А так, я люблю вишивати, тому в мене завжди з собою є вишивка та цікава книга.
– Як налаштовуєтесь на гру, які емоції відчуваєте виходячи на поле?
– Раніше, коли я була менш досвідчена, перед кожною грою відчувала хвилювання, а перед важливими іграми, взагалі навіть їсти не хотілося. Зараз я змінила своє ставлення до ігор, я чітко знаю, що треба робити на полі і зосереджуюсь на конкретному моменті. З часом, я усвідомила конкретну формулу, за якою треба жити, щоб досягати поставлених задач. Все просто і жодних секретів підготовки до ігор немає.
– Відстань від дому впливає на особисте життя?
– В мене чудовий чоловік, він також спортсмен і він розуміє на скільки для мене важливий волейбол. На власному досвіді можу сказати, що важлива довіра та порозуміння, адже відтань вносить свої корективи у відносини. Мій чоловік не обмежує мене у виборі, а я звісно з ним раджусь та прислухаюсь до його думки.
– Слідкуєте за українським чемпіонатом?
– Звісно. Коли я грала в Україні було чотири стабільні команди, з якими було важко суперничати. Потім тривалий час було якесь затишшя, і ось останні роки український волейбол починає оживати. З’являються нові команди, як то «Прометей» та «Аланта», я дуже сподіваюсь, що вони будуть надалі розвиватися та приносити свої плоди. Дуже шкода чути про те, що відбувається у «Хіміку», адже це команда з історією. «Хімік» став для багатьох з нас другою сім’єю. І мені страшно уявити, що цієї команди може не стати. Сподіваємось, що знайдуться люди, які зможуть підтримати цей клуб і команда продовжить своє існування. Шкода за тернопільську «Галичанку», адже цього року вона взагалі не дає результатів. Проте надія на краще завжди є.
– Що на вашу думку потрібно зробити, щоб волейбол в Україні процвітав?
– Треба думати про виховання спортсменів, створювати школи волейболу, щоб в них була можливість грати. Адже скільки не тренуйся, без ігрового часу спортсмен не отримає того цінного досвіду. Я по собі знаю, що ігри приносять на багато більше, з кожною грою ти вдосконалюєшся. Було б дуже класно, якби в кожному місті була дитяча команда. І тоді років через 5-6 в Україні був би конкурентоспроможний волейбол.
