11 травня Олег Плотницький з італійською "Перуджею" поступився в четвертому фінальному матчі проти "Чивітанови" та здобув срібні нагороди чемпіонату Італії. В інтерв'ю Kamp-Sport волейболіст розповів про підсумки сезону, війну в Україні та підготовку національної збірної до матчів Золотої Євроліги.
– Олеже, розкажіть якими для Вас були перші дні після 24 лютого? Чи вдавалося зосередитися на волейболі, тренуваннях та іграх?
– В перші дні було дуже мало сну. Про волейбол доводилося думати, бо ми люди професійні і маємо робити свою справу. В той час я мало грав, більше тренувався, тож морально було, можливо, навіть трохи легше. Багато думав про те що можу зробити, як допомогти. Перші дні - це шок: ти не знаєш що робити, куди бігти. Шукаєш варіанти з тим як допомогти, не до кінця віриш у те, що це відбувається зараз. Я не чекав такого. Пам’ятаю що 24 лютого не спав до 3 чи 4 ранку, дивився прямий ефір українських телеканалів на YouTube, бо багато хто говорив, що може розпочатися війна. Подивився і пішов спати. Вже зранку розбудила дружина, яка й повідомила, що війна таки почалася і їй вже телефонували батьки.
– Що вам зараз допомагає підтримувати свою моральну стійкість? Чи підтримує вас команда?
– Допомагало те, що ти пробував допомагати іншим, шукав варіанти як це можна втілити. Був багато зайнятий цим, більше використовував свою енергію на те, щоби бути корисним комусь, на тренування. Команда з першого дня підтримує мене та Україну. Пам’ятаю, що як прокинувся 24 лютого, то вже мав повідомлення від гравців зі словами підтримки: вони, як і більшість людей, були в шоці та не вірили до останнього, що це - реальність. Вони підтримували як матеріально, так і речами першої потреби.
– За ці, майже 80 днів від моменту повномасштабної війни, чим доводилося займатися?
– Я особисто добре знайомий та підтримую зв’язок з кількома хлопцями, які зараз захищають нашу країну, допомагав їм. Якщо були ще якісь запити щодо матеріальної допомоги - теж підтримував чим міг. Тут в Італії організовувалися і з продуктами першої необхідності: була потреба у дитячому харчуванні, харчах, що можуть довго зберігатися - купляли, збирали та допомагали відправити до України.
– Чи змінилося за цей період ставлення в Італії до українців та України? Чи відчуваєте, що тема України та війни проти росії все ще цікавить місцевих?
– Як то кажуть, в сім’ї не без чорної вівці. Є справді ті, хто вважають, що це українці самі себе бомблять, вбивають і руйнують міста. Таких, на жаль, достатньо. В моєму будинку є чоловік, років 45-50. Інтелігент, дивишся на нього і розумієш, що він хороша людина. Розповів мені історію: перестав спілкуватися зі своїм другом через те, що той вірить у російську пропаганду, яка стверджує, що українці вбивають самі себе. Звичайно, є такі, але набагато більше таких, які розуміють, що це росія напала на Україну, які допомагають нам. Трохи це стихло, думаю, як і в усій Європі. Спочатку всі бігли і хотіли допомогти, не знали як це зробити. І стихло зараз тому, що вже налагоджені ланцюжки постачань, кожен допомагає більш злагоджено. Люди розуміють кому що потрібно, як це відправити і скільки часу це займе.
– Повертаючись до волейболу: в середу відбувся завершальний матч Золотої серії проти Лубе. Як і минулого року саме вони стали чемпіонами. Це протистояння у фіналі вже можна назвати класичним в Італії? Чого, на Вашу думку, не вистачило для здобуття золотих нагород?
– Так, думаю, що таке протистояння вже можна назвати класичним, адже наші команди розігрують золоті медалі вже не вперше і не вдруге. А причиною поразки, головною, я вважаю фізичну форму. Ми підійшли не в найкращій формі до фіналу, тож і поступилися.
– Тобто форми не вистачило через тривалість сезону?
– Важко сказати, адже це не відбувається в один момент, що ось ви граєте і все добре, а потім раптом форма зникає. Можливо, потрібно було трохи більше відпочинку основним гравцям, але я теж гравець, а це компетенція тренера. Він краще бачить весь процес зі сторони.
– Як реагували коли дізналися про те, що росію позбавили права як приймати чемпіонат світу, так і брати в ньому участь, а її місце, як наступна за рейтингом, посяде саме Україна?
– Скажу так: ми очікували на це. Багато видів спорту виключали росіян зі свого складу, позбавляли права участі. Наша з цим трохи затягнула. Можливо, тому, що в ній працюють чимало росіян, які могли чинити тиск на людей, що вирішували. При таких обставинах не можна сказати, що ти щасливий. Так, це історія для України. Але я більше радий, що Міжнародна федерація, яка представляє наш вид спорту, зробила це, не стала співучасником війни, яка відбувається в Україні. Бо якщо хтось ніяк не реагує на це, виходить, що ти - мовчазний співучасник вбивств, розстрілів через чиєсь дурне бажання. Ти маєш обрати сторону.
– Трохи про українців, які на момент 24 лютого виступали в росії. До прикладу в футболі було розпорядження УЄФА за яким гравці могли покинути свої клуби не отримавши при цьому юридичних санкцій. Чи могли так вчиняти і волейболісти?
– Я говорив у своєму інтерв’ю для федерації, що з першого дня ми були на зв’язку з нашими спортсменами, які виступали в росії. Думали як вибиратися звідти, де догравати. Маю приклад тут в Італії, олімпійського чемпіона. Він просто зібрав речі і поїхав, бо йому щось не сподобалося, то зараз клуб вимагає 100 000 євро компенсації. Я не вірю в те, що український гравець, без рішення міжнародної федерації, міг би підійти і сказати, що він відмовляється грати, не отримавши при цьому санкцій зі сторони клубу.
– Тобто питання було в тому, аби правильно юридично все оформити для наших волейболістів?
– Так, погляньте навіть на позицію росіян стосовно відібраного у них чемпіонату світу. Їх дискваліфікували, вони, по факту, вже ніхто. Але вимагають 80 мільйонів компенсації за перенесення чемпіонату світу. І до цього вони дійшли вже через певний час, тиждень чи навіть більше. Тому розумію що могли б пред’явити гравцям, яких потрібно було безпечно вивезти. Я розумію людей, які кажуть, що вони продовжували грати, хтось радів. Я вже писав десь і ще скажу: якби не знав ситуації зсередини, теж би зайняв позицію людей. Але з першого дня я знаю все, що відбувалося, тож розумію наскільки все було непросто. У нас в Україні непросто розірвати контракт з клубом, домовитися, коли всі розуміють для чого це робити і як. А тепер уявіть як це в росії відбувається.
– Коли легіонери мають приєднатися до збірної України? Чи слідкуватимете за матчем проти Естонії (розмова відбувалася 12 травня)?
– Почну з другого: не впевнений, що буду слідкувати, сьогодні має бути командна вечеря з підсумками сезону. Можливо, частину подивлюся, якщо випаде час.
Думаю, що приєднаюся до команди в неділю або вівторок. Знаю, що Ілля Ковальов прилетить в суботу, він кілька днів тому завершив чемпіонат, виграв у Вищій лізі Франції. Василь Тупчій доєднається трохи пізніше, бо у нього ще триває сезон.
– Наскільки відчувається втома після сезону? Чи готові до того ж обсягу навантажень, як і колеги по збірній? Чи все ж таки потрібно буде кілька днів після приїзду в табір збірної для відпочинку?
– Сезон склався так, що грав я небагато. Тому, хех… Ми вже кілька разів говорили з хлопцями: або я приїду і буду просто вбивати, або через нестачу ігрової практики буду просто як какашечка (сміється). Ні, в мене є сили, я б приїхав хоч сьогодні, але треба вирішити питання в Італії. Готовий одразу ставати до тренування, вже після останньої гри сезону написав тренеру, що подивлюся квитки і прилечу якнайшвидше. З цим в мене проблем немає. Сезон завершувався і я був готовий за день-два вже бути в збірній. Тим більше, що відчуваю мотивацію помножену в рази. Приїхати і спробувати грати на високому рівні та досягати результату, який буде поставлений перед нами.
