Наставник «Регіни-МЕГУ-ОШВСМ» націлений створити амбітний конкурентоспроможний колектив.
Петро Хілько – постать у волейболі достатньо відома. Адже у різні роки він досить вдало працював з різними командами Білорусі та Росії і мав позитивний досвід роботи в Азербайджані та Польщі. А найбільшого успіху на тренерській ниві досяг з жіночою збірною Білорусі, вивівши її на історичне для тієї країни сьоме місце за підсумками чемпіонату Європи-2017 та виборовши почесні бронзові нагороди у змаганнях «Золотої Євроліги-2019».
Хоч як парадоксально, але уродженець України розпочав працювати в ній лише з кінця 2019 року. Після невдалого виступу тієї ж жіночої білоруської збірної на Євро-2019, Петро Хілько дещо несподівано опинився у Рівному, де за короткий термін зумів позбавити місцеву «Регіну-МЕГУ-ОШВСМ» статусу аутсайдера Суперліги. А тепер узагалі націлений зробити з цієї команди досить боєздатний колектив, спроможний кинути гідний виклик визнаним лідерам нашого жіночого клубного волейболу…
– Петро Івановичу, ваша біографія має досить загадковий момент. Ви народилися в Україні, навчалися також тут, але свій тренерський шлях розпочали в Білорусі, де працювали і до недавнього часу. Як же так вийшло?
– Насправді, нічого дивного тут нема. Так, я справді народився в Україні – у селі Синьовка Сумської області. Потім навчався в технікумі фізкультури у Дніпродзержинську (нинішнє Кам’янське) та у Сімферопольському державному університеті. До речі, обидва заклади залишив з «червоними дипломами». Але ж то було ще за радянських часів. Тому коли настав час відслужити в лавах Збройних сил СРСР, то я опинився у Бресті. Тоді у прикордонному окрузі дуже серйозно культивували волейбол, проводили різні змагання. Тож я, можна сказати, опинився у рідній стихії.
Взагалі, Брест мені дуже сподобався. Тому коли потім у моїх друзів виникла ідея створити у місті перший у Білорусі професійний чоловічий клуб, я жодної миті не вагався, щоби приєднатися до них. Так виник «Західний Буг», де я кілька сезонів провів як гравець, а потім і очолив його. До речі, він існує й донині та славиться тим, що є єдиною в Білорусі командою, котра жодного разу не залишала елітний дивізіон.
– Тобто, ви маєте білоруське громадянство?
– Так. Коли Радянський Союз розпався, я саме знаходився у Бресті. Залишати це місто, що, як я вже сказав, мені дуже подобалося, не мав жодного бажання. Тому й став громадянином Білорусі, де провів солідний період своєї тривалої тренерської кар’єри. Також були 12 років роботи у Росії, а ще досвід діяльності в Азербайджані та Польщі. Україна, виходить, стала п’ятою країною, де я продовжую свою наставницьку діяльність.
– Відверто кажучи, дещо дивно було побачити нещодавнього головного тренера збірної Білорусі наставником усього лише аутсайдера української Суперліги. Все ж таки, це виглядає як солідний крок назад…
– Як відомо, на Євро-2019 білоруська збірна виступила невдало, зазнавши у груповому турнірі поразок в усіх п’ятьох матчах. На те були об’єктивні та суб’єктивні причини, проте, на мій погляд, команда все одна могла виступити краще…
– Чому ж не виступила?
– По-перше, у порівнянні з чемпіонатом Європи 2017 року, де ми пробилися до чвертьфіналу, у складі сталися солідні зміни. Якщо на тому турнірі в моєму розпорядженні були виконавиці, з якими справді можна було замахнутися на пристойний результат, і підсумкове сьоме місце – найкраще в історії білоруського волейболу, насправді, не стало такою вже сенсацією, то на останній континентальній першості, через різні причини, я недорахувався цілої групи провідних майстрів. Одна завершила виступи, інша не зіграла через травму і т.п. Відповідно, у мене була вже зовсім інша команда, ніж два роки тому. І аж ніяк не сильніша.
По-друге, дівчата не впоралися з психологічним тиском відповідальності за результат у другому поєдинку турніру з Іспанією, який фактично став ключовим. Напередодні вони, хоча й поступилися Росії – 0:3, відіграли досить непогано, і усвідомлювали, що, в разі перемоги над іспанками, зберігатимуть оптимістичні шанси на вихід із групи. Тим більше, раніше ми зустрічалися з ними тричі й у всіх матчах перемагали. Але цього разу, через отой тиск і велике хвилювання, наробили масу помилок і програли – 1:3.
Далі ми ще спробували зберегти надію у протистоянні зі Словаччиною, однак обіграти її в Братиславі було нереально. У підсумку – 2:3, і дві заключні зустрічі у турнірі (з Німеччиною – 0:3 і Швейцарією – 1:3) вже нічого не вирішували.
Таким чином, після завершення Євро-2019, на Виконкомі білоруської федерації, я оголосив про рішення піти у відставку.
– І все ж, чому далі опинилися саме в Рівному?
– Бо на мене оперативно вийшли представники місцевої команди і попросили допомоги. Адже на той час «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ» перебувала на останній сходинці у турнірній таблиці. Оскільки ж робити тривалу паузу у своїй тренерській діяльності мені не хотілося, я погодився.
– Після вашої появи «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ» здобула кілька важливих очок і позбулася позиції аутсайдера. Проте, здається, в її грі, так би мовити, далеко не все стало гладко…
– Ви праві. Не беруся судити, наскільки якісно працювали з командою мої попередники, однак я швидко зрозумів, що деякі гравці не повною мірою відповідають статусу Суперліги. Насамперед, у психологічному плані. Вони ніби не вірили у власні сили. Навіть склалося враження, що тривала серія поразок стала для них нормальним явищем. Потрібно було якось сколихнути їх амбійційно, «завести»… На щастя, поява досвідчених Яни Савочкіної та Антоніни Жук стала для них своєрідним «моторчиком». Дівчата запрацювали по-іншому, із необхідним старанням. І хоча, відверто кажучи, у ключових матчах позитивні результати нам забезпечили, насамперед, ті ж Савочкіна та Жук, «Регіна-МЕГУ-ОШВСМ», образно кажучи, зуміла змінити своє обличчя у позитивний бік.
– Ходять чутки, що ви не проти очолити жіночу збірну України і націлені виставити свою кандидатуру на майбутньому конкурсі у профільному Міністерстві…
– Що не проти – то правда. А чому б ні? Адже в Україні завжди були напрочуд талановиті дівчата. і нинішнє покоління – не виняток. Переконаний, що з нього цілком реально «зліпити» досить потужну команду, яка однозначно не пастиме задніх на європейській арені. Тому якщо мені запропонують очолити українську збірну – я, певно, погоджуся. Тим більше, українську мову я знаю добре, залюбки спілкуюся нею. І якщо виникне необхідність змінити білоруське громадянство на українське - до цього я також готовий.
Натомість, виставляти свою кандидатуру за власною ініціативою – такої думки в мене точно не було. Оскільки насправді це досить делікатне питання, із багатьма важливими чинниками, і вирішувати його слід послідовно і толерантно. Якщо мені дадуть зрозуміти, що зацікавлені у моїй персоні – це одна розмова. Якщо ж такого сигналу не буде, то не варто марити нездоровими ілюзіями.
– Але що ж далі? Ви залишаєтеся в Рівному?
– Так, мені надійшла така пропозиція, і я погодився. Ректор МЕГУ Анатолій Дем’янчук надав мені карт-бланш на певне посилення команди, тож якраз зараз потроху займаюся питаннями комплектації на новий сезон.
– Ставите перед собою завдання зробити «Регіну-МЕГУ-ОШВСМ» одним із лідерів українського жіночого клубного волейболу?
– Принаймні, наблизити її до такого рівня. Знаєте, якщо порівняти жіночий волейбол в Україні та Білорусі, то тут загальна картина однозначно буде на користь першої країни. У Білорусі нема команд рівня «Хіміка» чи «Прометея». А тут ще й інші колективі підтягуються. Та ж «Галичанка-ТНЕУ-ГАДЗ» хороший сезон провела, «Полісся-ЖДУ» виказало амбітність. «Орбіта-ЗНУ-ОДЮСШ» із Гарієм Єгіазаровим – теж не подарунок. Але ж чим вища конкуренція – тим краще для всіх! Тому, звісно, дуже хочеться і «Регіну-МЕГУ-ОШВСМ» підняти до такого ж конкурентного рівня. Початкові умови для цього існують. А тому, можна сказати, ми вже сьогодні починаємо будувати в Рівному нову команду!
Фото: Артем Лавренчук та cev.eu