Новачок ВК "Барком-Кажани" – про нову команду, іноземний досвіт та особисті секрети.
– Ілля, вітаємо в команді "кажанів". До львівського клубу ти прийшов з французького клубу "Нансі". Яка різниця між цими клубами?
– Всі клуби, де я грав, абсолютно інші. Якщо говорити про "Барком-Кажани", то найбільшою відмінністю клубу є тренер. Мені здається, Угіс Крастіньш найкращий тренер, який в мене коли-небудь взагалі був. З ним просто працювати, він максимально проінформований, ділиться знаннями. У "Нансі" тренер був дуже специфічний. Скажу прямо – гравці його не любили. Угіс – один з кращих тренерів Європи і з ним дійсно класно працювати. А я вже маю з чим порівняти. У Франції, звісно, прекрасні спортивні зали. Я грав у Вищій Лізі, але всі майданчики, де у нас були матчі, просто величезні, встелені терафлексом.
Чому пішов з клубу? Власне, через тренера. Мені з ним було дійсно важко працювати.
Французьку так і не вивчив. З гравцями спілкувались російською, трохи англійською. Тренер говорив лише на французькій та чеській. Він пояснював гравцям, вони нам перекладали на англійську. Моя дружина Даша, з якою одружений понад рік, також знає французьку. Ми разом були у Франції. Даша теж волейболістка, грає у пляжний волейбол. Так і познайомились: під час одного зі змагань по пляжному волейболу. Тепер разом переїхали до Львова.
– Вже влився в команду "кажанів"?
– Так, дуже здружились. Команда подобається. Мені здається, цьогоріч "кажани" будуть найсильнішим волейбольним клубом турнірної таблиці. Більшу частину команди знав раніше. Познайомився, хіба, з Мішею Бібером, Жуковим та іноземними гравцями. Ми з хлопцями живемо в одному будинку. То часто ходимо один до одного в гості.
Що вже встиг, то це підвернути ногу. Мав травму. Але швидко повернувся до матчів. Активно тренуємось. Провели перші ігри Чемпіонату. На жаль, без глядачів. Це дещо незвично, але намагаємось адаптуватись.
– Ти народився у Рівному. Як часто буваєш вдома?
– Рідко. Зазвичай 2 рази врік: на початку літа 2 тижні і 2 тижні наприкінці літа. Цього року, через карантин, провів вдома більше часу. У мене там бабусі, дідусі, мама. Тато в Києві. Мама, до речі, тренер з волейболу, працює в ДЮСШ. Думаю, тепер частіше будемо бачитись: Львів від Рівного не так далеко. Та й мама вже сюди приїжджала.
– Як тобі взагалі у Львові після Франції?
– У Франції дуже гарно. Міста неймовірно красиві, смачна випічка, круасани. Це те, чого мені тут бракує. У Львові гарний центр, але інші частини міста – вже не такі. В Україні, звісно, дешевше, але Франція зовсім інша. Там вийшов на вулицю і вже класно, краса. Все гарно, все світиться.
– Напевно маєш улюблений відпочинок, який допомагає відновитись після матчів?
– В Україні просто приходжу додому і відпочиваю. У Франції ми часто подорожували. Їздили до Бельгії, Страсбурга, інших міст. Приходили вихідні й ми вирушали в дорогу. Тут, наразі, такого немає. Сходили в кафе з дружиною і все.
– Коли-небудь комплексував через свій зріст?
– Ні. Я взагалі не дуже високий. 198 сантиметрів – не так і багато. Я завжди хотів бути ще вищим. Колись постійно висів на турніку.
