22-річна майстер спорту Валерія Якушева, капітан і фактичний лідер команди "Добродій-Медуніверситет-ШВСМ" (Вінниця) вже не вперше взяла участь у конкурсі щодо визначення найкращої волейболістки країни.
Торік вінничанка в конкурсі посіла високе четверте місце. А за підсумками 2024 року їй вдалося перемогти. Про цей успіх, подальшіплани і життя поза спортом Валерія Якушева розповілав ексклюзивному інтерв’ю сайту Sport-express.ua:
• Від клубів яких країн Валерія отримувала запрошення на перехід і чому відмовила;
• Про особливості тренувального процесу під керівництвом мами;
• Чи працюю вся команда «добродійок» на головну «забивалу»;
• Про успішний виступ Валерії в складі молодіжної збірної України на чемпіонаті Європи;
• Про «чарівне спасіння» за рахунку 17:23 у матчі за вихід до Суперліги;
• Які цілі ставить разом із вінницькою командою;
• Про поки що найбільше досягнення свого клубу – срібло елітного дивізіону;
• Про те, чи є допінг в українському волейболі;
• Які комфортні умови створені їй у Вінниці і чи задовольняють вони Валерію.
«Не може вся команда працювати на мене одну»
— Валеріє, думали, що цього разу переможете в конкурсі на визначення найкращої волейболістки України?
— Сподівалася на це. Але у мене були сильні конкурентки, тож впевненості у перемозі не мала. В підсумку я задоволена, що мою роботу оцінили.
— Напевно, під час голосування було в першу чергу взято до уваги, що Ви вже третій сезон поспіль набираєте найбільше очок серед учасниць Суперліги чемпіонату України? Це ж дуже важливий показник.
— Із цим погоджуюся. Дійсно, в атаці мені багато що вдається.
— Як вдається забивати так багато? На Вас, напевно, працює вся команда?
— Ні, це хибне враження, хоча люди часто так думають. Не може вся команда працювати на мене одну. Тим більше, що я нікому ж не забороняю нападати і забивати. В команді ми всі одна за одну. Працюємо на спільний результат. У нас багато в команді забивних гравців. Приміром, в останніх кубкових іграх проти "Полтавчанки" найбільше очок набрала Діана Крива. Хоча в нападі більше очок все ж набираю я, але інші гравчині активно допомагають; всі задіяні в цьому процесі.
— Те, що команду тренує Ваша мама Юлія Якушева, якось впливає на підготовку і роль на майданчику?
—Мамою вона є для мене вдома. А на майданчику в першу чергу – тренер. Родинний зв'язок, безумовно, працює на гарний спортивний результат. Адже я відчуваю підтримку поруч із собою. Особливого статусу в команді я не маю, всі у нас рівні. Хоча мама, звичайно, від мене вимагає більшого, ніж від інших волейболісток.
— Як лідер команди, Ви якось займаєтеся додатково? Залишаєтеся ще після звичайних тренувань?
— Звичайно, ми, нападаючі гравці і догравальники, займаємося ще додатково. Працюємо над атакою і прийомом м’яча. Але тренери не займаються однією мною.
«Отримувала запрошення з клубів Словаччини, Польщі, Туреччини, Кіпру»
— Після визнання Вас найкращою гравчинею України очікуєте запрошення до національної збірної?
— Зрозуміло. Цього чекаю щороку. У попередні роки зі збірною не склалося через певні моменти. Але я хочу виступати в лавах національної команди. Це престижно. І є однією із моїх мрій, яка, можливо, стане реальністю. Поки я тренуюся, працюю і очікую виклику до збірної.
— Як Ви думаєте, чому Вас не запрошували до неї у попередні роки?
— Цього я не можу сказати. Я проходила тренувальні збори в складі національної команди. Але тренерський штаб тоді не залишив мене в збірній. Маємо те, що маємо. Сподіваюся на позитивні зміни в цьому сезоні!
— Відомо, що Ви неодноразово отримували запрошення на перехід від іноземних клубів. Чому саме залишилися у Вінниці?
— За період моєї спортивної кар’єри, дійсно, отримувала багато запрошень. Але на сьогодні я обираю комфорт. Бо для мене сьогодні у Вінниці створені всі умови, щоб я залишилася. Що буде далі, подивимося.
— З яких саме країн отримували запрошення?
— Зі Словаччини, Польщі, Туреччини, Кіпру (були різні пропозиції). Звичайно, це було вигідніше з фінансової точки зору, ніж я маю зараз. І рівень тих чемпіонатів більш високий. Але всі гроші світу не заробиш. Тому я поки тут.
— Ви сказали, що у Вінниці Вам створили всі умови. Що саме маєте на увазі? Отримуєте зарплатню вищу, ніж в інших гравчинь?
— По-перше, я живу вдома. Для мене це важливо. Я задоволена, що у Вінниці є професіональна волейбольна команда. Дякую за це спонсорам, які підтримують. За зарплатню нічого говорити не буду, бо це прописано в моєму контракті. Але за свою роботу я отримую непогані гроші, скажімо так. Також у "Добродії" до мене гарне ставлення і чудові професійні тренування (те, що керує ними моя мама, не має значення в цьому аспекті). А ось чутки, що нібито саме мама мене не відпускає за кордон, не відповідають дійсності. Мені все ж 22 роки. І я в змозі сама вирішувати, де мені краще.
— У "Добродія" багато спонсорів? Наскільки вони потужні?
— Клубу не бракує спонсорів. В першу чергу дякую за підтримку президенту Добродія Василю Мельниковичу. Чотири роки тому після того, як наш клуб залишив попередній спонсор, саме він «протягнув руку допомоги». Є ще кілька партнерів, які нам допомагають.
— Чого прагне "Добродій" цього сезону в спортивному плані?
— Після першого кола ми перебували на другій сходинці в Суперлізі. Прагнемо здобути медалі і навіть поборотися за чемпіонство. Також маємо аналогічні амбіції й в Кубку України.
«Майбутній чоловік має розуміти мою роботу та підтримувати»
— Як живеться волейболістці? Які є плюси і мінуси спортивного життя?
— Мінусів не так багато. В першу чергу те, що в спорті можливі травми. Це, як відомо, неприємна частина нашої праці. А ось вільний час і можливість проводити дозвілля у нас є. Тобто можна поєднати спортивну кар’єру й все інше, чим хочеш займатися.
— Як правило, всі волейболістки високі. Хлопця або чоловіка із таким приблизно зростом знайти непросто, вірно?
— Мій зріст – 1,82 метри. Але знайти волейболістці пару не так складно, як хтось уявляє. Деякі представниці нашого виду спорту обирають саме чоловіків-волейболістів, але це зовсім необов’язково. Якщо навіть дівчина під два метри,в цьому немає проблеми.
— Тобто чоловік поруч може бути суттєво нижчим?
— У кожної дівчини на це різні пріоритети. У спортсменів в особистому житті немає ніяких заборон або ще чогось.
— Ваш ідеал хлопця чи чоловіка? Що в ньому має бути найголовніше?
— Ідеальних не існує. Але головне, щоб чоловік кохав, розумів мою роботу і підтримував. Я поки що незаміжня, в пошуках своєї «другої половинки».
— Можете пригадати якусь цікаву історію зі спортивного життя?
— Волейбол – це взагалі цікава історія, неординарний спорт із яскравими емоціями. Цікавинок в кар’єрі було багато. Особливо пригадуються яскраві емоції, коли наш клуб став срібним призером чемпіонату України, за що ми всі отримали звання майстрів спорту. Важливою була й серія матчів за вихід до Суперліги, із Полтавчанкою. Це було на початку війни. Ми догравали сезон. Перші два домашні матчі виграли. У шаленому третьому поєдинку (в гостях) програвали Полтавчанці 0:2 за партіями. А в останній партії на табло горіли 23:17 на користь суперниць. Тоді і судді нас трохи «тиснули» своїми помилковими рішеннями, через що ми сильно нервували. Бо переважно кістяк колективу складали юні спортсменки. Але ми все ж перемогли і у партії, і у серії. Підвищилися в класі. Таким чином показали свій стійкий характер. Доказали, що у волейболі можливо все, бо «м’яч круглий».
«Наскільки мені відомо, в українському волейболі допінгу немає»
— Що можна сказати про допінг у волейболі? Для України це проблема?
— У світі є допінговий контроль. Коли в Україні була професіональна волейбольна ліга, ми проходили анкетування і тести щодо допінгу. Але форс-мажорних ситуацій не виникало, і тестів і допінг-перевірок для волейболісток в Україні наразінемає. Наскільки мені відомо, в українському волейболі в цьому плані все чисто.
— Ви грали на молодіжному чемпіонаті Європи. Там був допінг-контроль, брали проби у спортсменок?
— Так. Але у нас, зокрема, проби не брали.
— Тоді Ви грали в основі української «молодіжки», яку також тренувала Ваша мама…
— Ми, молодіжна збірна України U-22,тоді посіли п’яте місце в Європі. Це було велике досягнення для України. Із поставленим завданням на чемпіонат ми впоралися. У одній з ігор боролися проти гранда світового волейболу, збірної Італії. Навіть виграли у неї одну партію. Але нам трохи забракло психології, бо не повірили в свої сили.
— Ваші захоплення, хобі?
— Вільний час маю. Не можу сказати, що волейбол забирає весь. Я люблю малювати за номерками, гуляти просто неба і зустрічатися із друзями.
— Зараз Ви проживаєте у Вінниці, але народилися у місті Калинівка, що неподалік. Не забуваєте про свою «малу Батьківщину»?
— Калинівка – моє рідне місто. Я там провела все своє дитинство. Тренувалася у Калинівській ДЮСШ. Там мені прищепили любов до спорту і ази волейболу. Вдячна тренерам, які мене навчили всьому. Далі мене тренувала мама, і це було більш професійно. Останні чотири роки я мешкаю у Вінниці.
