Завершуємо рубрику «Срібна команда», в якій ми розповідали про гравців та тренерів збірної України (U-20) – срібного призера чемпіонату Європи. Глава остання – головний тренер збірної Микола ПАСАЖІН.
«СРІБНА КОМАНДА» ТА ІЇ ТРЕНЕР
Отже наша історична рубрика «Срібна команда» завершується. В ній було вже чотирнадцять глав: дванадцять, присвячених гравцям (в хронологічному порядку): Кирило ЛИХОДІД, Володимир ОСТАПЕНКО, Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ, Георгій КЛЕПКО, Дмитро ВІЄЦЬКИЙ, Дмитро КАНАЄВ, Михайло СТОЛБУНОВ, Віталій КУЧЕР, Володимир АНДРІЮК, Андрій РОГОЖИН, Олексій ГОЛОВЕНЬ, Тимофій ПОЛУЯН, дві про представників тренерського штабу – лікаря Олега Попова та тренера Анатолія Янущика. І ось нарешті – про головного тренера, так би мовити, капітана корабля, який привів свою команду до цього непересічного успіху - срібних медалей Євро – перших нагород для чоловічих збірних України на чемпіонатах світу та Європи.
Можливо, хтось не вірив в цю команд, але не тільки Микола ПАСАЖІН. Напередодні чемпіонату Європи він заявив про максимальні цілі , хоча, здавалося, передумов для виконання такої задачі майже не було. Команда з великим трудом потрапила у фінальну частину (з другого місця групового турніру заключного раунду, випередивши лише за додатковими показниками румунів та іспанців).Крім того, підготовка пройшла тією чи іншою мірою без лідерів збірної – основних догравальників – Тимофій Полуян через травму був задіяний частково, Олег Плотницький грав у чемпіонаті Європи з пляжного волейболу (U-22).
Але Пасажін, мабуть, знав ключик до успіху. Знав та працював разом зі своїми помічниками та підопічними.
Після 3-го, щасливого для української команди, раунду відбору тренер говорив: «Ми добре приймали та подавали, а ось захисних дій та блокування нам не вистачило. Це наш резерв для підсилення гри. І над цим ми вже попрацюємо у період підготовки до фінальної частини. Ще один компонент, який треба суттєво удосконалити – взаємодія зв’язуючих та перших темпів». Попрацювали. Перед чемпіонатом. Упродовж чемпіонату. Чітко спланували роботу. А відповідав за результат Микола Пасажін. І ось ми маємо «срібло» чемпіонату Європи.
Цікаво, що для героя нашого матеріалу 2016-й став третім поспіль роком, коли він завоював «срібло» як тренер – в 2014-му разом з «Хімпромом» досяг другого місця в чемпіонаті України, в 2015-му – знов у Сумах та ще на Всесвітній Універсіаді, і ось юніорська «Європа» – перший успіх в якості головного тренера на міжнародному рівні.
У кожного з призерів був свій шлях до цього успіху, у Миколи Пасажіна він, звісно, свій. Про нього в розгорнутому інтерв’ю прес-службі ФВУ.
ПЕРШІ КРОКИ
- Народився я в Полтаві, і там же, у сім років почав займатися волейболом, - згадав свої перші кроки у волейболі Микола Миколайович. – Перший тренер – Анатолій Іванович Офат (на фото зразку 2015-го року) . Прийшов в школу, відібрав самих високих та запропонував піти на волейбол. Десь за рік стало нецікаво та я перестав займатися. Крім того, ходив на плавання, футбол, шахи. Але все ж таки повернувся у волейбол – всерйоз та надовго.
Десь в десять років я став займатися безпосередньо в ДЮСШ №2 та перейшов в школу, що була поблизу, де був спецклас. Там у нас був свій розклад життя. На восьму ранку ми йшли на тренування, потім на заняття до школи, після чого знов на тренування, і тільки після цього додому. Ми неодноразово становилися чемпіонами України у своєму віці - «1975-76 роки народження», зокрема і останній при Радянському Союзі. У мене щось виходило, тож іноді їздив на змагання і за старші вікові групи – за «1975-й», «1973-й». Завжди грав у складі, був також капітаном полтавської команди.
Коли закінчив школу та був запрошений у донецький «Шахтар» – команду, яка стала останнім чемпіоном СРСР.
ПОРУЧ ІЗ ЧЕМПІОНАМИ
- Як було тренуватися та грати з такими «монстрами» радянського волейболу як Володимир Гудима, Олександр Шадчін та іншими…
- Незабаром після того, як «Шахтар» став чемпіоном СРСР гравці почали роз’їжджатися - Шадчін, Коров’янський, Ковтун, Мірошниченко, Черняга, Гудима. Я ще застав Гатіна, Супруна, Мушенко. Втім один сезон у виконанні зіркових гравці я ще побачив, це було вже в чемпіонаті України. Навіть пам’ятаю, тільки приїхав – і потрапив на матч єврокубка. «Шахтар» грав з польською командою. А проходила гра в палаці спорту шахти «Союз Донбас». Можна сказати, що на майданчику стояла збірна СРСР, адже всі ці волейболісти були заграні в збірній. Згодом вони роз’їхалися, з часом і фінансування стало не таким, як хотілось би.
- Але медалі чемпіонату України, наскільки розумію, є у вашому активі в цей період?
- Так. Тоді склад був достатньо молодим, але ми зуміли стати бронзовими призерами. В 1996 році переїхав у Вінницю, грав за команду «Ремтехсельмаш».
ВІННИЦЯ, «ЛОКОМОТИВ», «КРИМСОДА»
- Той період у Вінниці згадую з теплотою, хороший був колектив, хоча особливих успіхів не було – за чотири роки ми одного разу стали бронзовими призерами. Взагалі тоді ми довгий час йшли на першому місці, але зламався «Гарік» – Ігор Новіков – основний догравальник команди, і в підсумку ми фінішували третіми.
- Хто був тоді входив в склад команди?
- Крім мене та Новікова, зв’язуючий Сергій Щавинський, діагональні Андрій Холмін та Сергій Керніцький, які грали десь 50/50, центральні блокуючі Андрій Оніпко, Сергій Саранчук та Сергій Звягінцев. Був ще універсальний гравець Діма Ніколаєв, а другим пасуючим був Віктор Кучка – хлопець з Чернігова. Ось таким складом ми стали призерами чемпіонату, були фіналістами Кубку України, грали в єврокубках. Пам’ятаю, що в єврокубку двічі обіграли турецьку команду, потім виступали на груповому етапі. Так завершилася моє чергове чотириріччя.
- Потім по курсу – Харків, де ви завоювали безліч медалей вищого ґатунку…
- З цією командою у мене також багато чого пов’язано. На момент переходу мені вже було двадцять чотири роки – можна сказати, що уже склався як гравець. І ще чотири роки своєї кар’єри я провів в «Локомотиві». Завоював у складі «залізничників» Кубок топ-команд Європи, чотири рази становився чемпіоном України, тричі володарем Кубку України. Незабутній період, що й говорити.
Після «Локомотиву» рік відіграв в Ізраїлі. Далі поступила пропозиція від «Кримсоди» - мене запросив мій хороший друг Сергій Скрипка. Приїхав, поспілкувався з президентом клуба Олександром Нечаєвим. З ним склалися добрі стосунки, навіть жодного разу не підписував контракту, ми просто довіряли один одному. І упродовж шести років, коли співпрацювали, ми не помилися один в одному. У нас й досі добрі стосунки. До речі Олександр Ігоревич мені й допоміг плавно завершити ігрову кар’єру, сказавши: «Все, Коля, достатньо, молодь тебе все рівно не обіграє». І запропонував стати головним тренером команди «Хімпром», яка була заснована десь рік до того, в рамках розвитку холдінгу, і тоді якраз вийшла у вищу лігу.
ПЕРШІЙ ТРЕНЕРСЬКИЙ ДОСВІД. ПЕРША ПЕРЕМОГА
- Звісно, я здивувався такому призначенню: тільки завершив кар’єру гравця і вже став головним тренером. Та і в моральному плані було непросто – тренуватися самому і тренувати це, як говорять в Одесі, дві великі різниці. Мені тоді вдалося зібрати хороший колектив – і за ігровими якостями, і за людськими. І ми в перший же сезон вийшли у Суперлігу.
- Наскільки я пам’ятаю, за путівку у Суперлігу була тоді запекла боротьба між «Хімпромом» та із вінницькою команду, яку очолював ваш екс-одноклубник Сергій Саранчук..
- Але незважаючи на суперництво, ми були та залишаємося друзями. Але, як говорять, дружба дружбою, а служба службою.
Пам’ятаю тоді на заключних матчах були присутні і Ігор Нечаєв, і Ігор Лазакович – президент сумського клубу, губернатор області. Вони і нагороджували нас, і святкували разом з нами.
- Знатні були заруби…
- Так, трохи не кожний матч з п’яти партій. До того ж відчували серйозну конкуренцію збоку київського «Локомотива». І в цій боротьбі ми стали першими.
- Ваша перша тренерська перемога. Вже в перший сезон…
- Так. Дуже важливо, що зібрався гарний колектив. Це напевно й стало головним чинником успіху. Буває, гравець немає великих здібностей, але за рахунок працьовитості, за рахунок характеру, бажання битися до останнього м’яча досягаються великі перемоги. В цьому приходилося не раз переконуватися. Зокрема, на юніорському чемпіонаті Європи-2016.
ВІД П’ЯТОГО ДО П ’ЯТОГО
- Після перемоги «Хімпром» чекала Суперліга…
- Так. І це стало серйозним викликом для мене як для тренера. Між Суперлігою та «вишкою» велика різниця, тож прийшлося доукомплектовуватися. Тим більше, що задачі завжди ставилися високі – медалі. Інших задач ми і не очкували, адже для команди робилося все – і в організаційному, і матеріально-технічному плані. Тому хотілося проявити себе в Суперлізі з кращого боку. Посіли п’яте місце. Тоді ми обмінялися перемогами з «Буревісником», а потім поступилися супернику в «золотому сеті» - тоді така була система. Погана вона була, чи ні – це все же неважливо. Але медалі ми не завоювали. Був час задуматися, чому так відбулося. І з наступного сезону ми почали працювати дещо по-іншому.
- Що змінили в роботі?
- Почали підходити індивідуально до кожного суперника, почали вивчати досконально його сильні та слабкі сторони. Ми вивчали суперників і раніше, але з того часу почали це робити більш детально та ретельно. Відпрацьовували захисні дії проти кожної команди, а не використовували однакову схему для усіх суперників. І це привело нас до успіху – двічі поспіль ми становилися срібними призерами чемпіонату України.
Причому, починаючи з того сезону, «Буревісник» жодного разу нас не обіграв – зарубка на пам’ять після того сезону залишилася, і ми завжди були дуже мотивовані в очних зустрічах, зокрема і я як тренер.
З «Локомотивом» тоді було складно конкурувати, але був сильний «Фаворит», «Кримсода», інші колективи, та й взагалі середній рівень чемпіонату був доволі високим – вище ніж, наприклад, зараз.
Наступного сезону в Суперлізі розпочалися проблеми із фінансуванням. Добре, що у нас була друга команда, яка грала у вищій лізі – майже всі гравці з неї перейшли в команду Суперліги. Були і досвідчені гравці. Взяли Дмитра Шоркіна з «Кримсоди», залишився Дмитро Богдан, решта гравців – молодь. А результат вимагали такий же, як і раніше. І ми його досягли. В цілому я залишився задоволений і своєю роботою, і роботою гравців. Хлопці грали з великим бажанням, з розумінням. На початку сезону був невеличкий провал, але згодом ми підкорегували – технічні моменти, фізичну форму. Друге місце для молодої команди це був дійсно прорив. Тим приємніше було це «срібло».
- В наступному сезоні знов кадрові зміни?
- Так. Пішли з команди й молоді гравці, й досвідчені. Знов треба було будувати нову команду. Але ми вижили, дограли сезон. Посіли п’яте місце. Чим розпочинали тим і завершили. Я вдячний хлопцям за цей сезон. А потім нам вже оголосили, що волейбольна команда «Хімпром» перестає існувати.
ЮНІОРСЬКА ЗБІРНА
- Про клубну кар’єру поговорили. Тепер про юніорську збірну, з якою ви піднялися на другу сходинку чемпіонату Європи. Як, взагалі, сприйняли пропозицію попрацювати з цією збірною?
- Мені було цікаво. Це новий досвід, новий виклик. Перший виступ збірної (U-20) був на турнірі EEVZA в Москві, у грудні, і вийшов доволі успішним, адже сезон у нас був у в самому розпалі. Посіли тоді друге місце, поступившись збірній Росії з рахунком 2:3. Ми здорово тоді виглядали, навіть без Олега Плотницького. Цікаво, що так потім і пішло – постійно на другому місці, зокрема і на чемпіонаті Європи.
Тоді в першому турнірні грав майже той же склад, що й на Євро. Але пасував тоді Михайло Столбунов, а Олексій Головень виходив в основному на заміну.
- Напевно роботи в збірній є певна специфіка у порівнянні з роботою в клубі, чи не так?
- Так, звісно. Треба за короткий період підвести гравців до загального знаменника, для того, щоб вони вписалися в командний механізм. Тому в збірну і запрошуються тренери, які працювали з ними в клубі і тому знають їх особливості – психологічні, фізичні та технічні.
За короткий період роботи складно поставити таку гру, як, наприклад, мені хочеться. Виходимо з того, що є, знаходимо золоту середину. Роз’яснюємо гравцям, як ми страхуємо, блокуємо, подаємо, атакуємо.
Намагаємося при цьому використовувати ти, чи інші особливості гравців, наприклад, в плані подачі. Наявність невеликого відрізку часу іноді йде на користь.
Багато чого залежить від хлопців, від їхнього бажання, від їхньої налаштованості, від їхнього вміння та розуміння, що від них хоче тренер.
СВІЙ ШЛЯХ
- У кого з тренерів ви більше за інших почерпнули?
- Складно сказати. У кожного тренера, з яким доводилося працювати, був свій підхід. Не можу сказати, що намагався відповідати тому чи іншому наставнику, брав щось у кожного з них. Траплялося, записував вправи, які мені показалися цікавими. З часом, коли дорослішаєш і розумієш, що хочеш залишатися в цьому виді спорту, треба робити якісь виводи, аналізувати ті, чи інші вправи, свої відчуття, що подобалося, а що – ні.
Є, звісно, своє бачення волейболу, згідно якому я намагаюся будувати свою роботу.
- Можете трохи конкретизувати?
- Яким би не було бачення, приходиться відштовхуватися від підбору гравців, від того, що вони вміють. Але про основні моменти можу сказати. Це – агресивна подача, робота на груповому блоці плюс контратака, яка йде вже безпосередньо від захисту. Якщо є прийом, то обов’язково повинна бути швидка гра від зв’язуючого. Тобто нічого нового я не сказав.
- Які перспективи збірної України, яка стала срібним призером чемпіонату Європи (U-20)-2016?
- Потенціал у цього складу чималий. Ця команда і в Пловдиві показала добрий рівень, але вона може грати ще краще. Головне, щоб хлопці розуміли, що їм треба ще багато працювати над собою, щоб їхня спортивна кар’єра склалася так, як вони хочуть. Їм треба ще пахати і пахати. Кожному з гравців. Тому ж Плотницькому, який був визнаний кращим гравцем чемпіонату Європи.
НАЙЯСКРАВІША ПЕРЕМОГА. ЄВРОКУБОК
- Яка перемога у вашій волейбольній кар’єрі була найяскравішою?
- Перемога з «Локомотивом» в Кубку топ-команд Європи у 2004 році.
За вихід у фінал «Локомотив» тоді грав із португальським клубом. В стартовий склад я не потрапив, але вийшов на майданчик. Пам’ятаю, це було в четвертій партії. Ми вели в матчі з рахунком 2:1, але поступалися в партії 21:23. Вдалося успішно увійти у гру: м’ячик забив, м’ячик заблокував. У підсумку ми на «більше-менше» виграли та вийшли у фінал, чого нам не доводилося зроби в попередні роки. Ми останніми роками були у «Фіналі чотирьох», але ніяк не могли виграти. В той сезон, коли я прийшов, ми були четвертими, потім третіми та другими. І ось нарешті ще один шанс завоювати трофей. І ми його використали. Упродовж цих чотирьох років у нас був стабільний склад, зміни були мінімальні, і це принесло результат. Що стосується безпосередньо фінального матчу, то в суперники нам досталася румунська команда, яка дещо несподівано обіграла господарів турніру – австрійців. І тренер відразу нас попередили: «Щоб не було ніякої недооцінки!». І ми вийшли відпрацювали на всі сто. Емоції просто незабутні. На матчі були присутні керівництво Південної залізниці, наші вболівальники. Дуже теплою була зустріч в аеропорту – якщо не помиляюсь, з оркестром, само собою, з шампанським. Таке хіба забудеш. Це дійсно найяскравіша перемога в кар’єрі. Для українського волейболу це був дійсно прорив. Адже до цього єврокубок із українських чоловічих клубів ніхто не вигравав. Це було дійсно щастя.
Цікаво, що мені довелося брати участь у всіх великих перемогах українського волейболу. З «Локомотивом» переміг в єврокубку, завоював «срібло» Всесвітньої Універсіади-2015 як другий тренер і ось «срібло» чемпіонату Європи (U-20)-2016 вже на чолі команди. Тільки на Універсіаді-2011 мене не було. Тож тенденція дуже добра. Хочеться продовжити ії й надалі, зокрема, в цьому, 2017-му році.
Микола ПАСАЖІН
Народився 4 червня 1976 року в Полтаві.
Вихованець полтавської СДЮСШОР №2 (перший тренер – Анатолій ОФАТ).
Ігрова кар’єра
Команди: «Шахтар» (Донецьк) – 1993-1996, «Ремтехсельмаш»/СК ВПС (Вінниця) – 1996-2000, «Локомотив» (Харків) – 2000-2004, Ізраїль – 2004-2005, «Кримсода» (Красноперекопськ) – 2005-2011.
Чемпіон України 2001, 2002, 2003, 2004рр.
Срібний призер чемпіонату України 2006, 2010рр.
Бронзовий призер чемпіонату України 1999, 2009рр.
Тренерська кар’єра
Команди: «Хімпром» (Суми) – 2011-2016.
Срібний призер чемпіонату України 2014, 2015рр.
Переможець чемпіонату України серед команд вищої ліги 2012 року.
Як головний тренер юніорської збірної України срібний призер чемпіонат Європи (U-20)-2016.
Як помічник тренера студентської збірної України срібний призер Всесвітньої Універсіади 2015 року.
